Наша історія до цих пір приховує чимало «білих плям». Однією з таких є подія під Крутами, яка сталася у січні 1918 року. Історики досі так і не дійшли згоди, що ж це була за сторінка в укра-їнських хроніках.
Маючи на меті проаналізувати праці видатних істориків, що висвітлюють питання про бій під Крутами, я зіткнулася з тим, що у багатьох моментах події є суттєва різниця. Виходить, що скільки істориків — стільки версій та теорій.
Наприклад, Наталія Полонська–Василенко описує всього кількома рядками: «…Бахмач обороняв відділ київських юнкерів. На допомогу їм прийшов з Києва відділ студентів – 300 багнетів; вони були знищені під Крутами 28 січня. 27-го зайнято Бахмач…».
Орест Субтельний писав: «…В оточення потрапив загін із 300 гімназистів, які загинули. Їхня смерть здобула їм почесне місце в українському національному пантеоні…».
У працях радянських істориків, наприклад, Дубинського та Шевчука взагалі висвітлено героїзм та втрати більшовиків, а війська, які практично складалися з дітей, названо «бандою» Центральної Ради, «самостійниками», «реакційним студентством».

У міський краєзнавчий музей із Державного архіву Хмельницької області надійшов документ, який свідчить про страшні злодіяння фашистів на Шепетівщині в роки окупації. Це копія статті із газети «Шлях Жовтня» «Злочин гітлерівських катів» за підписом Ю.Григорчука. Її було надруковано у першому номері газети за 12 квітня 1944 року, який побачив світ після визволення міста. У статті передано страшний біль від втрат, який довелось пережити шепетівчанам у роки окупації міста фашистами.
«…Нещодавно у м.Шепетівці на подвір’ї німецького поліцейського управління (СД) виявлена яма, у якій знайдено 49 трупів жителів міста і району, серед них 3 жінки, розстріляних у січні цього року.
Ранок. На подвір’ї колишнього поліцейського управління великий натовп людей. Вони розглядають трупи невинних жертв. Милі, рідні обличчя розстріляних важко впізнати. Всі вони дуже спотворені. Близькі, родичі, знайомі убитих впізнавали їх за одягом…».

Серед грандіозних битв Великої Вітчизняної війни особливе місце займають операції з визволення України від фашистських загарбників.
Героїчна епопея визволення тривала 680 днів і ночей – з листопада 1942-го по жовтень 1944 року.
А почався переможний наступ Червоної Армії після розгрому фашистських військ під Сталінградом.
Шістнадцятого грудня 1942 року війська Воронезького і Брянського фронтів під командуванням генералів Ф.І.Голікова та М.А.Рейтера перейшли у наступ. Першими на землю ступили воїни 573-го полку 195-ї стрілецької дивізії 1-ї гвардійської армії Південно-Західного фронту. Це сталося 18 грудня 1942 року. Було звільнено с.Півнівку Міловського району Ворошиловградської області — перший населений пункт на території України.

Напередодні Великої Вітчизняної війни на аеродромі поблизу с.Судилкова почав базуватись 91-й винищувальний авіаполк. Його бойовий шлях розпочався 22 червня 1941 року о 4 годині 30 хвилин. По бойовій тривозі було піднято весь особовий склад полку.
Серед пілотів були Герої Радянського Союзу, які одержали бойове хрещення під час радянсько-фінської війни, військових дій в Іспанії. Однак для більшості це було першим випробуванням на мужність, стійкість, першою зустріччю із страшним ворогом, літаки якого на початку війни були технічно досконалішими.
У результаті пошукової роботи вдалося встановити імена льотчиків — Героїв Радянського Союзу і поповнити експозицію краєзнавчого музею їхніми фотографіями.

У селі Ленківцях Шепетівського району встай час у селі не знали, де могила героя односельчанина. Але учні Ленковецької школи вели пошук і з’ясували, що Іван Михайлович По-ліщук похований у братській могилі на станції Сінельниково Дніпропетровської області.
Народився І.Поліщук 15 січня 1918 року в селі Ленківцях у селянській родині. До війни працював старшим піонервожатим у сільській школі. У армії з — 1937 року. Закінчив Харківське піхотне училище, вищі стрілецькі курси «Постріл». На фронті — з листопада 1941 року.
До кінця вересня 1943 року весь Донбас було очищено від ворога. Радянські війська вийшли до Дніпра. Першим форсував річку 100-й гвар-дійський стрілецький полк під командуванням гвардії майора Поліщука, який блискуче орга-нізував переправу особистого складу та техніки. І.Поліщуку вдалося переправитися через Дніпро 27 вересня 1943 року. За два кілометри нижче за течією на правий берег переправлялися частини відступаючої ворожої дивізії. Гітлерівці сподівалися, що зможуть відірватися від наших наступаючих частин і зайняти оборону в районі селища Військового. Але їх задум було розгадано. По ворожій переправі завдала удару наша артилерія.

Сергій Іванович КЛІМОВИЧ народився 22 бе резня 1909 року у Шепетівці, в сім’ї селянина. В 1921 році закінчив двокласне міське училище, але далі навчатися не зміг через важкий матеріальний стан сім’ї. Лише у 1932 році закінчив вечірню школу робітничої молоді. У 1931-му вступив до комсомолу. Коли організувався перший приміський колгосп «Більшовицька правда», Сергій стає членом колгоспу, працює на полі. У 1934 році закінчує курси бригадирів при політвідділі Шепетівської МТС і стає бригадиром рільничої бригади цього ж колгоспу. Бригада Сергія Клімовича неодноразово відзначалася за кращу роботу.
З перших днів Великої Вітчизняної війни С.Клімович — боєць шепетівського винищувального батальйону, пізніше евакуювався з виконкомом, а з серпня 1941 року — на службі в РСЧА. Після закінчення Гомельського військового училища йде на фронт, з червня 1943 року воював на Воронезькому, Білоруському та Першому Українському фронтах.

У 1943 році здійснив свій подвиг Георгій Максимович КУДАШОВ. Його знали у Шепетівці майже усі. Народився Г.М.Кудашов 7 січня 1919 року на станції Тайга Кемеровської області. У Шепетівку приїхав з родиною в 1936 році, коли йому виповнилося 17 років, і почав працювати слюсарем у паровозному депо, а після закінчення Київської технічної школи паровозних машиністів — помічником машиніста.
На одній із фотографій, які зберігаються в фондах музею М.Островського, зафіксовано худорлявого юнака, який стоїть біля паровоза. Це Георгій Кудашов — майбутній військовий начальник паровозного депо у Берліні в 1945 році.
Війна застала Кудашова на строковій службі. Після закінчення училища старшину Кудашова призначили командиром взводу 391-го стрілецького полку 170-ї стрілецької дивізії, яка вела бої на Орловському плацдармі.

Місто Шепетівка стало другою «малою батьківщиною» для росіянина Бориса Петровича БЄГОУЛЄВА. Народився він 25 жовтня 1905 року в с.Дурницино Архангельської області. В армії — з 1927 року, 1930 року закінчив Ленінградське медичне училище. У 1938 році Бєгоулєв служив на Далекому Сході, зубним лікарем 120-го стрілецького полку.
Коли почався збройний конфлікт з Японією в районі озера Хасан, військовий лікар 2-го рангу Бєгоулєв брав участь у штурмі висоти Заозерної 7 серпня 1938 року. Під час бою рота потрапила в оточення. Командир загинув, тому командування ротою взяв на себе Бєгоулєв. Протягом доби оточена рота під командуванням Бориса Петровича вела нерівний бій з переважаючими силами ворога. Незважаючи на дві контузії та кілька осколочних поранень, Бєгоулєв продовжував командувати ротою і утримав висоту. За мужність і відвагу, проявлені у боях з японськими загарбниками, 25 жовтня 1938 року Б.П.Бєгоулєву було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Миротворча діяльність — це дії, направлені на те, щоб схилити ворогуючі сторони до угоди, головним чином за допомогою переговорного процесу. В арсеналі ООН є низка важелів впливу, які здатні схилити учасників протистояння, сісти за «круглий стіл». Це: ембарго на поставку зброї, економічна і військова блокада, застосування міжнародних санкцій тощо.
Загалом за весь період свого існування ООН (з 1948 р.) провела 63 операції з підтримки миру, в яких загалом узяло участь 83858 військовослужбовців з 119 країн (при тому, що всього держав-членів організації — 192). У статті 43 Статуту ООН наголошується, що «всі учасники Організації для того, щоб внести свій вклад у підтримку миру і безпеки, беруть зобов’язання надавати у розпорядження Ради Безпеки відповідно до її вимог і у відповідності з особливими угодами необхідні військові сили».
Разом з тим діяльність миротворчих місій досить суперечлива. Дуже важко визначити межу повноважень і прав «синіх беретів». Саме слово «миротворець» викликає безліч запитань, пов’язаних з методами і ціною досягнення миру. Одним з головних принципів діяльності Об’єднаних Націй, записаним у Статуті, є «невтручання у внутрішні справи будь-якої з держав». ООН у конфліктних ситуаціях виступає як третя сторона і її діяльність зводиться лише до сприяння знаходження компромісу, шляхів вирішення спірних моментів.

У 1985 році в Афганістані ще у повну силу тривала громадянська війна, у якій з’єднання й частини 40-ї армії фактично звалили на свої плечі важку ношу. Бойові дії з загонами моджахедів не припинялись практично у всіх провінціях. Однак уже тоді, за словами генерала армії В.І.Вареннікова, стала очевидною необхід-ність шукати спільної мови з афганським народом. І вже тоді, у 1985-му, навіть на рівні радянського уряду виникла розмова щодо можливого виводу 40-ї армії з Афганістану.
Правда, це були лише перші пориви до врегулювання афганської проблеми. А тим часом у життєвій біографії багатьох наших краян «Афган» ставав тією фатальною сторінкою, від якої відлік часу йшов у іншому вимірі.
Це повною мірою відчув і Юрій Казмірчук, як тільки перетнув з товаришами по зброї афганський кордон. Чужа земля, де випало служити, разюче відрізнялась від його рідної Шепетівщини, батьківської Рудні-Новенької, де закінчив школу. Та й взагалі, він готувався до іншого — закінчив Понінківське ПТУ, здобув спеціальність фахівця з ремонту контрольно-вимірювальних приладів та автоматики. Вже й практику встиг пройти в Ізмаїлі, що на Одещині. Звідти Юрія й призвали до лав Радянської Армії. Потрапив у Ашхабад. Там, в учебці, його готували на командира БМП.