Бурбони у Франції. Коли Наполеон уперше зрікся влади, міністр закордонних справ Талейран зорганізував тимчасовий уряд, що запросив на престол Людовіка XVIII (1814—1824), брата Людовіка XVI. Це був володар доброї волі, але хиткий і малоенергійний, так що легко давав впливати на себе різним дорадникам. Під його рукою за владу вели боротьбу з одного боку крайні монархісти, що намагалися повернути давній абсолютизм, з другого — ліберали, які бажали утримати конституційні свободи. Окрім них проявляли себе також бонапартисти, що не могли забути світлих часів імператорства, та якобінці, які потайно організувалися до нової революції. Лю-довік XVIII від початку зазначував свої монархічні права «з божої ласки» — скасував триколірний революційний прапор іповернув давню білу барвуБурбонів.
Але конституцією не була вдоволена аристократія, головно емігранти, які після довгого перебування на чужині поверталися до Франції. Про них говорено, що 'за цей час «нічого не навчилися і нічого не забули». Вони уявляли собі, що надійшла пора, щоб помститися за давні кривди і повернути такий лад, який був перед революцією. На чолі цих «ультрароялістів» стояв граф Артуа і- княгиня Ангулем, донька Людовіка XVI. Вони проводили свою місію уперто й послідовно, змагаючи до того, щоб дати королеві необмежену владу, а шляхті давнє панування. До сенату не допущено нікого з давніх бонапартистів і республіканців, розпущено наполеонівську гвардію, старшинські посади обсаджено шляхтою, державні уряди діставали тільки певні роялісти. Для утримання нового режиму скріплено поліцію і заведено пильний догляд над підозрілими У деяких містах прийшло до кривавих виступів проти здогадних республіканців. До чимраз більшого впливу приходило духовенство. «Престол і вівтар» взаємно собі допомагали.
Аристократично-монархічна реакція укріпилася ще більше, коли королем став князь Артуа, під іменем Карла X (1824—1830). Величавим церемоніалом коронації він зазначив відразу, що хоче йти слідами давніх «архіхристиянських» королів. Емігранти домагалися, щоб держава повернула їм сконфісковані маєтності. Карл готовий був це здійснити, алепарламент цьому спротивився, і король добився тільки того, що для колишніх власників призначено відшкодування у сумі/ мільярда франків. Далі король дав дозвіл на творення релігійних конгрегацій, бо давні ордени все ще були заборонені; дозволено також повернутися єзуїтам, щоправда — неофіціально. Але коли уряд хотів провести гострий закон проти преси, парламент відмовився його ухвалити. Тоді король призначив нові вибори. Але виявилося, що в громадянстві зросли ліберальні настрої, так що новий парламент мав іще більш опозиційну більшість, ніж перший. Тоді Карл мусив призначити ліберальний уряд під проводом Мартіньяка в 1828 р. Громадська опінія сприйняла це як перемогу над абсолютичними Змаганнями. Бурхливо розвивалася опозиційна преса, що мала незвичайний вплив на настрої громадянства. Голос у політичних справах займав також Паризький університет, в якому було багато відомих професорів, наприклад, історик Гізо, історик літератури Вільмен, що проголошували ліберальні доктрини. Під їх впливом молодь почала цікавитися політикою і з молодечим жаром сприймала нові ідеї.