НІМЕЦЬКА ІМПЕРІЯ
Вільгсльм І і Бісмарк. «Весна народів» не довела до об'єднання Німеччини в одну державу, а принесла тільки розчарування й нехіть до ширших політичних комбінацій. Знову обновився партикуляризм дрібних князів, що свої місцеві інтереси ставили вище понад потреби всієї нації. З цього стану речей користала Австрія. її авторитет піднявся завдяки перемозі 1849 p., і своїми впливами вона намагалася утримати поділ Німеччини разом з її старим устроєм.
Також Пруссія, що першою почала реалізувати об'єднання і довела до митного союзу північних держав, попала у політичний застій. Король Фрідріх Вільгельм IV, мрійник і фантаст, під кінець життя почав проявляти ознаки умової недуги, і Прусська держава залишилася без проводу. Справа змінилася лише тоді, коли регентом (1858 p.), а далі й королем став його брат Вільгельм І (1861—1888). Він, спочатку віддалений від престолу, віддався військовій кар'єрі і здобув солідне знання військових справ. Вільгельм визначався відвагою й рішучістю і, в протилежність до старшого брата, був людиною практичною, з ясним, твердим поглядом на політичні справи. Як головну мету діяльності Вільгельм І поставив собі об'єднання Німеччини і до цієї мети йшов послідовно, не поспішаючи, але використовуючи для цього всі сприятливі обставини. Він признавав необхідність парламентарного ладу, з яким не міг погодитися Фрідріх Вільгельм, і підтримував зв'язки з громадянськими колами, особливо з Німецьким Національним Союзом, що постав у 1859 р. і злучу-вав у собі всіх прихильників об'єднання. Італійська війна й постання об'єднаної Італії заохотило німецьких патріотів продовжувати їхні давні змагання. В I860 р. Вільгельм зустрівся з Наполеоном III у Баден-Бадені і схиляв могутнього імператора до своїх ідей. Наполеон погоджувався на поширення прусської території до Північного і Балтійського морів, але жадав для себе поступок за те на заході. Пруссія не могла на це погодитися, і переговори ні до чого не привели.
Щоб добути для Пруссії належне становище в Німеччині, Вільгельм опрацював план реорганізації прусської армії. На основі закону 1814 р. у Прусській державі було введено загальну військову службу, але число рекрутів не перевищувало 40 000 річно. Король задумав це число збільшити до 63 000, так що армія у мирному стані зі 150 000 мала збільшитися.до 213 000. Проте прусський сойм, а особливо нижня палата, не проявили розуміння важливості цієї реформи і не ухвалили кредитів на армію. Вільгельм розпустив сойм, але нові вибори ще більше скріпили опозицію. Конфлікт між королем і соймом ставав усе більш напруженим. Вільгельм був так перейнятий невдачею своїх планів, що готувався зійти з престолу. Але в останній хвилині ситуацію врятував Отто Бісмарк, що взяв на себе провід у прусському уряді.
Отто Бісмарк (1815—1898) походив із старого шляхетського роду, гімназію закінчив у Берліні, правничий факультет у Геттінгені. В молоді роки працював у різних судах, відбув військову службу, а потім, присилуваний родинними обставинами, осів у батьківськім маєтку. В 1846 р. став членом провінціонального сойму Саксонської провінції і там розпочав свою політичну кар'єру. Від початку він був консерватором і монархістом, під час бурхливих подій 1848 р. обороняв погляд, що король є володарем країни і має право на владу. Тим звернув він на себе увагу Фрідріха Вільгельма, і той призначив його пруссь-ким послом у союзному соймі у Франкфурті. Бісмарк виступав туг як прихильник об'єднання Німеччини під проводом Пруссії, а його тверезі погляди, оперті на широкому знанні німецьких відносин, здобули йому загальну пошану. В 1859—1862 pp. він був прусським послом у Петербурзі, а в 1862 р. — в Парижі. Коли прийшло до небезпечного конфлікту з соймом, Вільгельм І відкликав Бісмарка до Берліна і призначив його президентом міністрів, а в скорому часі також міністром закордонних справ. Король мав надію, що Бісмарк своєю рішучістю зуміє провести закон про збільшення армії.
Бісмарк справді не піддався опозиції, а зумів знайти зручний вихід із важкої ситуації. Хоч нижня палата сойму відкинула збільшений військовий бюджет, палата вельмож не затвердила цієї ухвали, а висловилася за урядовий проект. Конституція не передбачала, як вирішувати справу, коли палати не мають однозгідної думки. Бісмарк використав це й заявив, що через цю конституційну «прогалину» не буде наражати на шкоди державу, й почав стягати податки на основі збільшеного бюджету. Це викликало невдоволення в пресі, але прем'єр гострими пресовими розпорядками зумів стримати цей відрух. Не знати, як далі розвинулися б події, бо німецька опінія мусила була зайнятися іншою, важнішою справою — справою об'єднання Німеччини.