Після закінчення революції та громадянської війни 1917—1920 pp.серед емігрантів з України було багато інтелігентів, у тім числі вчених, зокрема істориків. За кордоном створився ряд наукових центрів і установ, співробітники яких займалися історичними дослідженнями. У Відні в 1919—1924 pp. активну роботу проводив заснований М. С. Грушевським Український соціологічний інститут. У Празі діяли Український вільний університет (УВУ), створений у січні 1921 p., у Відні — Українське історико-філологічне товариство і Музей визвольної боротьби України, у Берліні — Український науковий інститут, у Варшаві — Український науковий інститут і Українське воєнно-історичне товариство, у Львові — наукове товариство імені Т. Г. Шевченка.
Історики-емігранти досліджували широке коло історичних проблем і створили чимало наукових і публіцистичних праць. Грушевський, перебуваючи з кінця 1919 р. до 1924 р. у Відні, разом з найближчими прихильниками продовжував розвивати свої погляди в річищі народницької історіографії. Одночасно з цим на початку 20-х років в українській історіографії склалася державницька школа, засновником якої був В. К. Липинський. У своїх працях «Україна на переломі. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю» (Київ — Відень, 1920) і «Листи до братів-хліборобів» (Відень, 1926) Липинський розвивав свою концепцію розбудови самостійної української держави. На його думку, українська держава мала будуватися у формі спадкової монархії-гетьманату.

Революція 1917—1918 pp., виникнення і падіння Української Народної Республіки та утвердження
Української РСР, яка була включена до складу Союзу РСР і повністю підпорядкована Москві, справили значний, причому неоднозначний, вплив на розвиток історичної науки.
У 20-ті роки, коли проводилася політика українізації, історична наука, попри різні перешкоди, набула значного розвитку. Широку дослідницьку роботу проводили наукові установи Всеукраїнської Академії наук (РУАН) —історична секція і численні комісії та кафедри. Після повернення у 1924 р. з еміграції і обрання академіком історичну науку у ВУАН очолив М. С. Грушевський, під керівництвом якого склалася велика наукова школа. В історичних установах ВУАН плідно працювали О. Ю. Гермайзе, О. С Грушевський, П. В. Клименко, В. Ю. Данилевич, В. І. Щербина, О. І. Баранович, С. В. Шамрай, М. М. Тка-ченко та ін. Історичні установи ВУАН розгорнули широку видавничу діяльність. Було поновлено видання журналу «Україна», виходили «Збірник історико-філологічного відділу», «Записки історико-філологічного відділу», «Записки соціально-економічного відділу», збірники «За сто літ» та ін.

У сиву давнину сягають початки історії народу, який населяє благодатні українські землі. Надзвичайно складним, тяжким і водночас славним був його історичний шлях. Протягом багатьох віків у кривавій борні проти численних нападників — кочових орд, монголо-татарських, турецько-татарських та інших завойовників, під владою Литви, Польщі, Росії, Угорщини, Австрії українському народові доводилося відстоювати своє право на історичне існування, на свою національно-релігійну й державну незалежністьЛЯка трагічна доля! «Читати українську історію,— писав "видатний український письменник і політичний діяч В. К. Винниченко 25 травня 1918 р. у своєму щоденнику,— треба з бромом — до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: пів-державного) існування, що одгризалась на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів.[Уся історія — ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування...» у цю складну й тяжку, але свою рідну історію український народ тривалий час не міг вивчати у всій повноті і з належною об'єктивністю. До 1917 р. великодержавні російські історики не вважали український народ за окремий народ, а історія України ними розглядалася як «епізод» історії Російської імперії, за Радянської влади — як частина історії СРСР. До останніх років у загальноосвітніх школах УРСР теми з історії України включалися в загальний курс історії СРСР, а у вузах, крім історичних факультетів, курс історії України взагалі не вивчався