ПОЛІТИЧНА ЕВОЛЮЦІЯ ІНДУСТРІАЛЬНИХ ДЕРЖАВ НА ПОЧАТКУ XX ст.
Політичний лад більшості європейських, а також індустріальних держав світу на початку XX ст. був ще досить далеким від демократії. Загальне виборче право існувало лише в деяких з них. Виборцями могли бути тільки громадяни, що сплачували податки і мали власність. Таких було не дуже багато. Незважаючи на те, що найчисленнішим класом суспільства став робітничий клас, а найбагатшим — промислова буржуазія, в політичному житті провідну роль відігравала, як раніше, аристократія.
В Європі до Першої світової війни було всього три республіки — Франція, Швейцарія і Сан-Маріно. Парламентською республікою були США. Більшість же країн були конституційними монархіями. При чому „ТІЙГН9 парламентськими монархіями стали Великобританія, Норвегія, Швеція, Бельгія і Нідерланди. В інших же державах — монархіях представницькі виборні органи влади не мали значної ролі. Глави урядів в них призначалися монархами і несли відповідальність тільки перед ними. Так було в .Німеччині, Австро-Угорщині, Росії, Японії.
У політичному житті провідних країн світу сильні позиції зберігали партії консервативного напрямку (Консервативні партії в Англії і Швеції, Республіканські партії в США і Франції).
На початку XX ст. на провідне місце в політичній системі деяких держав поступово виходять ггартії^ііберальної орієнтації (Ліберальні партії Великобританії, Бельгії, Норвегії, Радикальна партія Франції). Вони виступали за проведення поміркованих реформ, спрямованих на демократизацію суспільства і вирішення основних соціальних проблем. Важливим чинником політичного життя стало розгортання масового робітничого руху. На початку XX ст. робітничий рух уже досяг значних успіхів. В більшості європейських країн виникли профспілки і робітничі партії, які як правило, називалися соціал-демократичними чи соціалістичними. Правлячі кола провідних країн були змушені провести деякі реформи і задовольнити вимоги робітничого класу.
Ъ Російській імперії до 1905 року вищими державними органами були: Державна рада, постанови якої мали для царя дорадчий характер, і Сенат-- вища судова інстанція. Виконавчу владу здійснювали одинадцять ^мпцст^ств, діяльність яких координувалася комітетом міністрів. Міністри були відповідальні лише перед царем, який негативно відносився до будь-якої сильної особи серед своїх міністрів. Так, С.Ю.Вітте, який набув внаслідок успішних реформ велику владу і вплив у правлячих сферах, був у 1903 році зміщений зі своєї посади і призначений на почесну, але незначну посаду голови комітету міністрів.
Необмеженість царської влади на місцях оберталася свавіллям чиновників, зворотнім боком яко'1' було громадянське і політичне безправ'я народних мас. Соціальний гніт, відсутніть елементарних громадянських свобод, доповнювалися в багатьох районах країни національним гнітом.
Російська імперія являла собою багатонаціональну державу, в якій 57% населения складали неросійські народи, що страждали в тій чи іншій формі від національного гноблення, в розвинутих регіонах (Фінляндія, Польща, Прибалтика, Україна) національний гніт проявлявся в прагненні до уніфікації місцевих умов, їх специфіки з загально-російськими установленнями. У відсталих колоніальних районах, де національне питання перепліталося з колоніальним, значне місце займали напівфеодальні методи експлуатації, адміністративне свавілля. Царизм утискував права неросійських народів, сіяв між ними ворожнечу, недовіру. Все це не могло не викликати національний протест.
Важке економічне становище, громадянське і політичне безправ'я, репресії і переслідування стали причиною постійно зростаючої еміграції з Росії. Селяни шукали заробітків в прикордонних державах ( Німеччина, Австро-Угорщина), а потім і в США, Канаді, Аргентині, Бразилії, навіть в Австралії. Значна кількість російських підданих емігрувала з метою запобігти утискам на національному грунті (насамперед це — євреї), або з метою удосконалення освіти, спеціальної підготовки, в пошуках застосування своїх сил і здібностей. Значну частину еміграції складали люди, що поставили перед собою мету боротьби з самодержавством.
На початку XX ст. в Росії утворилося ряд політичних партій і організацій. В 1901 р. в Штуптарті (Німеччина) почав виходити журнал "Освобождение" (редактор П.Б.Струве), що об'єднав земсько-ліберальну опозицію під гаслом "боротьби за політичне звільнення Росії" і установлення конституційно-монархічного правління. В 1902 р. на основі старих народницьких гуртків виникла партія соціалістів-революціонерів (лідери — М.В.Чернов, Б.В.Савінков). Вона поставила за мету знищення самодержавства і побудову соціалістичного суспільства на основі селянської общин, яку ідеологи цієї партії визнавали основою майбутнього справедливого устрою. Свою партію створила і російська соціал-демократія. Перший з'їзд РСДРП відбувся в 1898 р. В 1903 р. на II з'їзді РСДРП партія розкололася на більшовиків (лідер В.І.Ленін) та меншовиків (лідери Г.В.Плеханов, Л.Мартов).
Під впливом непопулярної російсько-японської війни в країні зростала соціальна напруга. В липні 1904 р. есеровським терористом був вбитий міністр внутрішніх справ В.К.Плеве. В кінці 1904 р. за ініціативою "Союзу визволення" пройшла так звана "банкетна кампанія" з нагоди 40-річчя судової реформи 1864 року. Ліберали вимагали "народного представництва", обмеження самодержавства, введення конституції. У відповідь Микола II заявив, що ніколи не погодиться на представницький спосіб правління.
Висували свої вимоги і інші верстви населення: робітники — полегшення умов життя та праці, селяни — переділу поміщицьких земель. В січні 1905 р. відбулися криваві події в Петероурзі. 9 січня відбулася хода петербурзьких робітників до Зимового палацу з метою вручити петицію про введення 8-годинного робочого дня і про встановлення мінімальної заробітної плати. Мирна демонстрація була розстріляна. Більш як 1200 чоловік було вбито і біля 5 тис. поранено. Ці події стали початком першої російської революції.
Хвиля страйків прокотилася по всіх промислових центрах країни. Страйкувало 440 тис. чоловік. Страйки поєднувалися з політичними демонстраціями. Влітку 1905 р. хвилювання охопили армію: 14 червня повстала команда панцерника Чорноморського флоту "Князь Потьомкін Таврійський". Повстання продовжувалося до 25 червня і закінчилося тим, що корабель здався румунській владі в порту Констакіта.
Восени 1905 р. революційні виступи охопили всю Росію: 15 жовтня почався Всеросійський політичний страйк, в якому взяло участь понад 2 млн. чол. Страйк проходив під гаслами 8-ми годинного робочого дня, демократичних свобод, скликання Установчих зборів. 17 жовтня Микола II підписав маніфест 'Про удосконалення державного устрою". В ньому були обіцянки "дарувати народу громадянські свободи": недоторканість особи, свободу совісті, друку, зібрань, союзів; проголошено законодавчий характер майбутнього народного представництва — Державної Думи. Маніфест 17 жовтня 1905 року був документом, що відобразив переломний момент в історії Росії, було зроблено величезний крок на шляху конституційної еволюції самодержавства та створення і правової держави.
В середовищі ліберальної опозиції маніфест був сприйнятий як початок нової ери і кінець революції. Незабаром після його проголошення утворилися дві головні політичні партії — "Союз 17 октября" (пирйл окта(ур\\слта, лідери А.І.Гучков і Д.Н.Шипов) і конституційно-демократична партія (кадета, лідер — відомий історик П.М.Мілюков).
Прийняття Маніфесту не зупинило революційної боротьби. В листопаді 1905 р. Селянська Спілка прийняла рішення приєднатися до загального страйку робітників. В армії і на флоті проходили масові виступи, найбільш сильним з яких стало повстання в Севастополі матросів крейсера "Очаків" під керівництвом лейтенанта П.П.Шмідта.
Кульмінацією подій 1905 року стало збройне повстання в Москві. 6 грудня за постановою Московської Ради почався загальний страйк, що переріс у повстання, в якому брало участь близько 6 тис. озброєних робітників. Уряд зміг перекинути в Москву з Петербурга Семенівський гвардійський полк та інші війська і 19 грудня повстання було придушене. За допомогою військ уряду вдалося придушити збройні виступи і в інших промислових центрах країни.
Революція 1905-1907 pp. сприяла піднесенню національного руху в Російській імперії. В Польщі, Фінляндії, Прибалтиці, Україні, Закавказзі до основних загальноросійських політичних вимог добавилися вимоги рівноправності націй, права отримання освіти на рідній мові, розвиток націнальної культури, надання націнальним регіонам "внутрішнього самоврядування". 22 жовтня 1905 р. був оголошений царський маніфест, якай підтверджував автономію Фінляндії і надавав фінському народу загальне виборче право і демократичні свободи. Тимчасові правила про друковані видання, прийняті 24 жовтня 1905 p., дозволили випуск періодичних видань на мовах народів Росії, було дозволено викладання в школах на рідній мові. Виникли і активно діяли національні партії соціалітичної орієнтації. Широке розповсюдження отримало гасло відновлення державної самостійності Польщі.
Після придушення грудневих збройних виступів революційна хвиля пішла на спад.
У квітні 1906 р. в Росії почала працювати Перша Державна Дума. Серед депутатів переважали члени конституційно-демократичної партії і "трудовики" - представники російського селянства. Перша Дума проіснувала трохи більше двох місяців і присвятила свою роботу обговоренню найбільш важливого питання — аграрного. Мова йшла про примусове відчуження поміщицьких земель і перерозподіл землі. Уряд негативно реагував на напрямок діяльності Думи і 20 червня виступив із заявою, в якій йшла мова про недоторканість приватної власності на землю. 9 липня 1906 р. Перша Державна Дума була розпущена і оголошені нові вибори.
В лютому 1907 р. відкрилася Друга Державна Дума. Як і в Першій Думі, в центрі уваги Другої Думи було аграрне питання, але тепер вже існувала урядова програма переустрою землеволодіння і землекористування. Обговорення велося навколо цієї програми. Незабаром уряд отримав дані про те, що депутати-соціалісти займаються антиурядовою діяльністю. Дума відмовилася позбавити депутатських повноважень соціал-демократичну фракцію. В ніч на 3 червня 1907 р. поліція заарештувала і передала суду групу думських соціалістів. Через кілька годин надійшло повідомлення про розпуск Державної Думи і був оголошений новий виборчий закон. Він був виданий без схвалення Думи, таким чином порушувалося положення Основних законів Російської імперії. Відбувся "третьочервневий дежавний переворот", що знаменував собою кінець революції.