Священний Союз. Меттерніх. Перемога ворогів Наполеона спричинила занепад революційних ідей, на які він спирався. Революцію проголошено хибним напрямом, на який людство дало себе звести, шляхом, що привів до нещасть і занепаду Європи. Почалася реакція, повернення до передреволюційного ладу і давніх способів організації. За найкращу форму державного життя проголошено абсолютну монархію. Володар-батько, що добряче панує над слухняними підданими-дітьми — це був ідеал, до якого.стали повертатися прихильники абсолютизму. Вони намагалися за всяку ціну відновити авторитет влади. Якщо народ не хоче коритися володареві добровільно, то треба примушувати його до того иай-гострішими засобами. Монархія першої половини XIX ст. добула собі назву поліційної, бо свою силу опирала на добре зорганізованій поліції і жандармерії. Забулися давні кличі світлого абсолютизму, що ставив собі за обов'язок освічувати підданих. Тепер влада дбала тільки про те, щоб утримати свою силу. До цієї праці абсолютизм намагався притягнути також церкву, що зазнала великих втрат під час революції і поборювала революційні гасла. Багато надій покладалося на орден єзуїтів, що його обновив папа Пій VII у 1814 р. Разом почали тепер лучити «престол і вівтар».
Оборону давнього ладу мав на меті Священний Союз, що його 26 вересня 1815 р. заснували цісар Франц І, прусський король Фрідріх Вільгельм і цар Александр. Акт Союзу починався так: «Згідно зі словами св. Письма, що наказує всім людям уважати себе.за братів, три монархи, що зав'язують цю умову, залишаються об'єднані між собою узами щирого і нерозривного братерства, признають себе взаємно ріднею, будуть давати собі у кожній обставині і кожній потребі підмогу: у відношенні до своїх підданих і своїх армій будуть уважати себе за батьків родини, будуть розбуджувати в них той самий дух братерства, який їх наповнює, щоб підпирати релігію, мир і справедливість». Цей Союз, прибраний у зверхню форму оборони християнства і справедливості, в дійсності мав за мету обороняти абсолютизм і виступати всюди проти спроб революції.
На першому місці між керманичами реакції стояла Австрія. Австрійська монархія зазнала найбільше шкоди в часі наполеонівських війн і тому з особливим завзяттям виступала проти всяких революційних рухів. Цісар Франц І (1792— 1835) був людиною нешироких поглядів, боявся всяких перемін і реформ і вороже ставився до всякого поступу на господарському і політичному полі. «Світ здурів і хоче мати нові конституції» — це були улюблені слова цісаря. Керманичем австрійської політики був міністр Климент Меттерніх, що впродовж 40 років (1809—1848) був найбільш впливовою особою не тільки в Австрії, але й мав величезний вплив на всю Європу. Він був гарячим прихильником абсолютистського режиму і ворогом ліберальних ідей та розбудував ту систему, яку від його імені названо «меттерніхівською». Він відгородив Австрію від усяких чужих впливів, завів суворий граничний контроль, не допускав ніяких чужо-сторонніх книжок і часописів, і всі листи з-за границі переходили, через поліційний «чорний кабінет». Розвинув він до крайності поліційно-шпигунську розвідку, а австрійські в'язниці всі були переповнені політичними в'язнями. Особливо відомою була в'язниця у Шпільбергу в Моравії. Ніякого значення не мали т. зв. постуляційні сойми, що існували в різних провінціях (зокрема у Львові), а все вирішував сам уряд. Через те в австрійській монархії занепав добробут і пішли в забуття колишні господарські і культурні реформи. Меттерніх не тільки залізною рукою утримав абсолютний лад в Австрії, але також використовував кожну нагоду, щоб нищити протимонархічні виступи в інших краях. Тут проявилися властиві цілі Священного Союзу. Коли тільки де-небудь з'являлася небезпека ворохобні або революції, зараз представники Союзу збиралися на конгрес, щоб розглянути ситуацію і знайти засоби протидіяння. Вислідом таких нарад була звичайно збройна інтервенція: війська союзних держав входили до загроженої країни і брутальними способами наводили там порядок.
Романтизм і лібералізм. Одначе Велика революція і наполеонівські війни так розворушили всю Європу, що народи і громадянства нелегко піддавалися відродженому абсолютизмові. В культурі і громадянському житті проявлялися все сильніші течії, що змагали до перебудови світу. В літературі й ідеології велике значення мав романтизм. Це була реакція проти раціоналізму, який у XVIII ст. мав необмежений вплив на думання, ставив перед людством сміливі теорії нового життя і програв серед революційної метушні. Нові філософічні школи, особливо Канта, розхитали довір'я до всемогутності інтелекту і звернули увагу на інші сили людського духу, на почування і волю. Письменники, зневірені в раціоналістичних конструкціях, почали шукати джерел поезії і філософії в народі — в давніх піснях, переказах, приповідках. Здавалося, що там, у народній глибині, можна віднайти скарби щирих і безпосередніх почувань, якими жили давні покоління, і нескладний світогляд, що запевняв їм щастя. Рівночасно почалися глибші студії над минулим, особливо над середньовіччям, що дотепер було в погорді, як часи варварства. Тоді вперше «відкрито» готичне мистецтво, середньовічну філософію, містику; середньовіччя робило незвичайне враження своїм оригінальним колоритом, а особливо релігійним духом, що так відрізняв його від століття раціоналізму. У романтичній літературі християнство здобуло собі почесне місце, як незни-щима сила, що дала людській культурі найбільші цінності. Книжка Шатобріана про «генія християнства» була одним із найбільш читаних творів того часу.
Романтизм мав незвичайний вплив на розвиток поневолених народів. Досліди над народним письменством, культурою, історією підняли національну свідомість і дали імпульс до політичного відродження. Під час наполеонівських війн розвинувся буйно національний рух у Німеччині й Італії, дещо пізніше почалося відродження слов'янських народів.
Політичні змагання об'єднував у собі т. зв. л і б є р а л і з м, напрям, що жадав для народу громадянських свобід. Ці змагання нав'язували до французької «Декларації прав людини», що стала основним кодексом лібералів. Свобода зборів і товариств, слова і преси, незайманість громадянина, свобода переселення, релігійна толеранція та ін. — це були домагання, з якими виступали всі народи, поневолені абсолютизмом. Для поміркованих груп, особливо міщанства, політичним ідеалом була конституційна монархія,і ліві партії змагали до республіки, бо тільки в повному народовласті бачили забезпечення" демократичних прав.
Національні і політичні змагання рідко де проявлялися явно, бо абсолютичні уряди своїми заборонами придушували всякий вільний рух у самому почині. Тому в тих часах розвинулися всюди тайні товариства, що мали різні суспільні й політичні програми. Вже у XVIII ст. великого значення набуло масонство, або «союз вільних мулярів», що поширилося у всіх західних країнах. Масонство постало правдоподібно з середньовічної цехової організації, таким шляхом, що деякі цехи крім явної діяльності віддавалися також різним тайним завданням, у зв'язку з єресями і забороненими науками. Ці тайні товариства ділили своїх членів на цеховий спосіб, на учнів, челядників і майстрів, уживали мулярських відзнак, як кельня, фартух та ін., і виробили цілий «ритуал», за яким пізнавали своїх учасників. Місця їх зібрань звалися ложами. В 1717 р. чотири лондонські ложі об'єдналися у «велику ложу», що за виключну ціль поставила собі «духову будову», тобто піднесення й об'єднання людства. Зрештою мета і змагання масонства у різних часах зверталися у різних напрямках. В одних державах до масонства приступали володарі і всі визначні люди, в інших його забороняли і переслідували. Католицька церква поборювала масонів з уваги на їхні вільнодумні тенденції. У першій половині XIX ст. масонство немало причинилося до поширення ліберальних змагань.
В Італії на зразок масонства постали союзи карбон ар і ї в, тобто вуглярів. Вони появилися у Калабрії за французької окупації в часах Наполеона, а свої назви прийняли від ремесла вуглярів. Так, наприклад, барак означав місце зборів, продаж — зібрання і т. п. За свою мету вони подавали очищення лісу від вовків, або рятування ягняти від вовка, — що означало боротьбу за волю. Пізніше головною метою карбонаріїв стало об'єднання Італії в одну демократичну республіку. Подібні тайні товариства організувалися також в інших країнах.