Занепад Директорії. Консулат. Коли французи на початку 1799 р. зайняли Неаполь, давні вороги Франції почали знову єднатися проти неї. Постала друга коаліція, до якої входила Англія, Австрія і Росія. В Англії провід мав міністр Вільям Піт (молодший син лорда Четема), котрий уважав за найважливішу мету англійської політики знищити Францію. Навіть коли впала перша коаліція, Англія не припинила війни, а спроби Директорії викликати повстання в Ірландії ще більше розпалили ненависть англійців до французів. Англія не жаліла грошей, щоб втягнути у війну інші держави. Австрія змагала до того, щоб відновити свої впливи в Італії. Російський цар Павло (1796-—1801) приступив до коаліції з особистих причин: почувався ображений тим, що Наполеон зайняв Мальту й нарушив права іоанітів, у яких великим магістром був Павло.
Війна розпочалася на Рейні 1799 р. Австрійські війська розбили французів і прогнали їх за Рейн. Французьких послів, що перебували на конгресі у Раштаті, угорські гусари так побили, що двоє з них померли. До Італії увійшла російська армія під проводом генерала Суворова й у кількох боях перемогла французів. Під Нові поліг талановитий генерал Жубер. Французи відступили з Ломбардії, а в Неаполі вибухло повстання і народ прогнав французькі залоги. Потім російське військо під проводом Корсакова увійшло до Швейцарії, але тут під Цюріхом перемогли французи. В Голландії коаліції не пощастило, и англійський полководець князь Йорк після невдалого бою мусив погодитися на капітуляцію, причому і російські помічні війська попали в полон. Це знеохотило царя Павла. Він відкликав своє військо і виступив із коаліції.
Серед цих воєнних подій значення Директорії підупадало все більше. Загальна нужда в краю, повний занепад валюти, тяжкі податки — все те поширювало невдоволення. Проти директорів почала виступати Рада п'ятисот, у якій знову почали брати гору роялісти. 20 червня 1799 р. прийшло в Директорії до внутрішньої революції, так що Ларевелера-Лепо і ще двох директорів насильно усунено, але це не поправило ситуації. Невдачі на фронті ще більш захитали становище Директорії.
8 жовтня 1799 р. Наполеон причалив до -берега Франції у Фрежі, недалеко Тулона, щасливо з двома' кораблями пробившись через заставу англійського флоту. Париж привітав його як героя, що далеко на Сході боровся за славу Франції й того, з ким пов'язувалися надії на майбутнє. Бонапарт бачив, що уряд безсильний і спільно з Сієсом та своїм братом Люком, що був президентом Ради п'ятисот, та з офіцерами підготував переворот. Раду п'ятисот переселено до Сен-Клу, ніби з причини якобінського заговору, а директори або зреклися уряду, або пішли на порозуміння. Бонапарт пробував спершу прихилити депутатів до своїх планів, але коли вони кинулися на нього з закидами і погрозами, він наказав своїм гренадерам розігнати Раду п'ятисот. Це сталося 9 і 10 листопада 1799 р. На місце Директорії виконавчу владу перебрав Консулат, до якого увійшли Бонапарт, Сієс і Рожер-Дюкос.
Комісія з 50 осіб виробила проект нової (четвертої) конституції, яку піддано плебісциту цілого народу. Конституція 1799 p. змінила устрій Франції: обмежено значення законодавчої влади, що дотепер верховодила в державі, а всю ініціативу передала владі виконавчій, а саме — першому консулові. Законодавчу владу мали дві палати: Трибунат зі 100 членів, що мав дискутувати над законопроектами уряду, і Законодавче Тіло з 300 членів, що ці проекти без дискусії приймало або відкидало. Окреме становище мав Сенат з 80 членів, що назначав членів законодавчої влади (а також найвищих урядовців і суддів) з-поміж кандидатів, яких вибирали департаменти. Заведено цілу ієрархію виборів: всі повнолітні громадяни, в числі близько 5 мільйонів вибирали з-поміж себе 500 000 т. зв. комунальних нотаблів, котрі могли займати уряди в міських і сільських громадах; комунальні но-таблі вибирали 50 000 департаментальних нотаблів для урядів департаментів, а ті вибирали 5 000 національних нотаблів, з-поміж яких сенат визначав депутатів і найвищих урядовців. Виконавчу владу мали три консули, обрані на 10 років; перший консул, сам Бонапарт, мав право призначити урядовців (прямо сам або через Сенат), вирішувати про війну і мир та вести всі державні справи. Перший консул назначав також свою прибічну Д є р"ж а в н у Раду і міністрів. Наполеон добирав собі найбільш талановитих людей, без огляду на те, яке становище вони займали під час революції. Міністром закордонних справ став єпископ Талейран, фінанси взяв Годен, військові справи — творець революційної армії Карно, шефом генерального штабу був Бертьє, організацію поліції провів Фуше. Адміністрацію у департаментах мали префекти, в повітах півпрефекти, — їх призначала центральна влада, а не вибирали громадяни, як це було за революції, — через те керівництво всіма політичними справами здійснювалося з 'Парижа. Франція повернулася до централізації, що за королівства утримувала єдність і силу держави.
Дуже важні переміни настали у законодавстві. Наполеон утворив окрему комісію, що складалася з найвизначніших правників, і „доручив їм складання нового права. Сам не раз брав участь у засіданнях цієї комісії і вказував напрямки реформ. Наслідком тих праць був т. зв. Кодекс Наполеона 1804 p., що включав право карне, цивільне і торгове, а також процедуру карну і цивільну. Цей Кодекс спирався на революційні засади рівності всіх громадян, а завдяки своїй ясності і прецизності став взірцем для інших європейських законодавств.
Наполеон дбав про те, щоб утвердити здобутки революції, але рівночасно використовував все те, що було корисне у давнім устрої. Він змагав до того, щоб погодити минуле з новим ладом. Охоче дозволяв повертатися емігрантам, якщо вони погоджувалися признати нову владу.
Він завів нову відзнаку «Почесного Легіону» для тих, що прислужилися для розбудови держави.
Наполеон довів також до порозуміння з Римом. Він відмінив республіканські свята, культ розуму й ін., повернув святкування неділі і тим приєднав собі духовенство. Але він уважав некорисними для держави давні права гальської церкви і не погодився їх повернути. Конкордат з Апостольською Столицею 1801 р. спирався на нові основи. Проведено новий церковний поділ Франції. Духовні посади обсаджували за порозумінням французького уряду з Римом. Сконфіскованих маєтностей церкві не повернено, зате духовенство діставало" державну платню.
Усе шкільництво перейшло під нагляд держави. Елементарні і середні школи утримували громади. Паризький університет дістав право організувати всякі роди шкіл і мав над ними контроль. Наполеон опікувався дуже дбайливо фаховими школами. Постала тоді перша політехнічна школа в Парижі, яку зорганізував математик Монж. Наполеон реор-ганізувавтакож Національний Інститут,-що постав за часів Директорії на місце давньої академії. Цей Інститут мав займатися розвитком науки і мистецтва.
Наполеон зайнявся також організацією господарського життя. Державний банк, заснований 1807 p., поставив французьку валюту на здорові основи і поклав кінець девальвації державних асигнат. Заведено нову податкову систему, оперту на засаді рівності всіх громадян. Податки були тяжкі, зате господарство стало на тверді основи. Бонапарт дбав про розвиток промисловості, закладав фабрики, цікавився новими винаходами. З розмахом*будував він нові шляхи, канали, мости; між іншим побудовано перший гостинець в Альпах, через Сімплон. Франція швидко виходила з революційного занепаду й ішла до нового, буйного розвитку.
Хоча Наполеон намагався своїх товаришів приєднати лагідною політикою, все-таки проти нього творилися якобінські і роялістичні змови. Він придушував їх безоглядними засобами: змовників карано смертю або депортацією до Кайєнни. Ці змови допомогли Наполеонові утвердити свою владу: в 1802 р. народним плебісцитом віддано йому досмерт-ний консулат.