КРАЇНИ АФРИКИ
Країни Північної Африки — Алжир, Туніс, Марокко (ці три країни іноді називають країнами Магрібу), Лівія та Єгипет на початку XX ст. перебували в колоніальній залежності. Країни Магрібу в складі французької колоніальної імперії мали різні статуси. Алжир був колонією, а Марокко і Туніс протекторатами, в яких існували свої уряди, що підпорядковувалися французьким генеральним резидентам. В північній і частині південної території Марокко знаходилися колоніальні володіння Іспанії.
Алжир. В період першої світової війни Франція активно використовувала матеріальні і людські ресурси Алжиру, що викликало невдоволення його народу. Це спонукало французький уряд прийняти в 1919 р. Декрет, який урівнював французів і алжирців у сплаті податків, надавав виборчі права землевласникам, купцям, інтелігенції, військовослужбовцям, чиновникам при виборах в органи самоуправління. Але корінне населення не отримало прав громадян Франції.
В 1920 р. в Алжирі виникла перша політична організація "Молодий алжирець", що боролася проти расової дискримінації, за представництво Алжиру у французькому парламенті та ш. Тоді ж виникла Алжирська федерація Французької комуністичної партії, в 1934 р. вона стала самостійною компартією Алжиру і виступила за повну незалежність країни. В червні 1936 р. мусульманські угрупування створили мусульманський конгрес. Він підтримав уряд Народного фронту у Франції, який надав корінному населенню деякі демократичні свободи.
Туніс. Після першої світової війни спостерігається процес національно-патріотичного піднесення в Тунісі. В 1919 р. тут виник ряд політичних організацій і партій, найбільш впливовою з яких була Ліберально-конституційна партія "Дустур" ("Конституція"). її програма не передбачала докорінних соціальних перетворень і не вимагала незалежності, але партія, завдяки боротьбі з колоніальним гнітом, здобула популярність.
В 1920-1922 pp. у Тунісі відбулися крупні антиколоніальні виступи. Для заспокоєння тунісців французький уряд у липні 1922 р. прийняв декрет про створення Великої Ради, рад областей і ради вождіїз племен як дорадчих органів при французькій адміністрації. Депутати Великої Ради — тунісці обиралися організаціями торгівців і поміщиків, а французи — французьким населенням.
В 1933 р. від партії "Дустур" відкололося ліве крило і утворило окрему партію "Новий Дустур", яку очолив Хабіб Бургіба, в майбутньому президент Тунісу. В 1934 р. утворилася компартія Тунісу.
В період правління уряду Народного фронту у Франції на Туніс в 1936 р. було поширене франц\'зьке робоче законодавство (40-годинний робочий тиждень, щорічні відпустки, колективні договори). Але в подальшому, напередодні Другої світової війни, французькі власті ввели в країні стан облоги і заборонили діяльність політичних партій.
Марокко. Після Першої світової війни розгорнулася і національно-визвольна боротьба в Марокко. В його французькій частині влада колонізаторів поширювалася лише на крупні міста. Тільки в 1934 р. їм вдалося поставити під контроль всю територію французького Марокко. Формально правителем Марокко залишався султан, фактично він був підпорядкований французькому генеральному резиденту. Національно-визвольний рух у французькому Марокко очолили буржуазні і ([«одальні націоналістичні політичні діячі. В 1934 р. вони утворили Блок національної дії, що вимагав незалежності Марокко. Після його заборони французькими властями в 1937 р. націоналісти утворили дві партії: "Національну партію" і "Національний рух", які також були заборонені в тому ж 1937 р.
У північному іспанському Марокко Іспанія контролювала лише прибережні міста. В 1919 р. іспанська армія почала підкорення внутрішніх районів і на початку 1921 р. вторглася на територію рифських племен, що складали більшість населення іспанської зони. В липні1921 р. іспанські війська були розгромлені рифами. У 1922 р. була проголошена Рифська республіка. Невдалими були спроби іспанців і в 1922-1924 pp. придушити національно-визвольний рух рифів. Тільки об'єднаними силами іспанські і французькі колонізатори в 1926 р. лікьідузади рифську республіку.
Лівія. В результаті італо-турецької війни 1911-1912 pp. над прибережними містами Лівії був встановлений італійський контроль. Після встановлення фашистської диктатури в Італії уряд Муссоліні почав війну проти лівійського народу, що тривала 10 років і закінчилася поразкою арабів. В другій світовій війні Італія використовувала територію Лівії для своєї експансії в Африці.
Єгипет. Підкоривши Єгипет в кінці XIX ст., Великобританія поставила його економіку на службу своїм інтересам. Основною продукцією Єгипту став бавовник, що повністю споживався у Великобританії. Великі прибутки їй давала експлуатація Суецького каналу.
На початку XX ст. і в роки світової війни в Єгипті піднімається рух національної буржуазії, інтелігенції, трудящих мас міста і села за незалежність. В 1907 р. була заснована Національна партія "Ватан" ("Батьківщина"), що виступала за незалежність і вивід англійських військ. Після її заборони в 1912 р. виникла- партія ВАФД ("партія делегації"), керівництво якої на чолі з Саадом Заглулом в 1918 р. звернулося до британського уряду з вимогами відмінити протекторат над Єгиптом, проголосити його незалежним і вивести колоніальні війська. Відмова Великобританії їх виконати викликала в Єгипті повстання 1919 і 1921 pp. В результаті британським правлячим колам прийшлося в лютому 1922 р. виступити з декларацією про відміну протекторату і визнання незалежності Єгипту, але англійські війська залишилися. В квітні 1923 р. була прийнята конституція Єгипту, що проголошувала його конституційною монархією.
Країни Тропічної і Південної Африки. Із країн Африки лише дві в перший період після світової війни були незалежними — Ліберія і Ефіопія. Всі ж інші входили в склад колоніальних імперій європейських держав (Франції, Великобританії, Бельгії, Португалії, Іспанії та Італії). В 1920 р. представникам прогресивних сил британської Західної Африки — Золотого Берега, Гамбії, Сьєра-Леоне і Нггери вдалося утворити першу політичну організацію африканців — Національний конгрес Західної Африки, що розгорнув роботу за поширення політичних прав африканців. Масові виступи тут відбулися на почату 30-х років.
У Східній Африці після поразки Німеччини позиції британської імперії значно укріпилися. До її територій була приєднана на основі мандату Ліги націй колишня німецька колонія Танганьїка. Тут також в 20-х роках виникають національні організації, такі як Організація молоді в Кенії, Асоціація африканців Танганьїки та ін.
В Центральній Африці зберігалося британське панування в трьох країнах — Південній і Північній Родезії і Ньясаленді. В 1923 р. Південна Родезія була проголошена самоуправляемою "білою" колонією, а Північна Родезія стала протекторатом. В обох Родезіях почали виникати африканські політичні організації.
У 1910 р. британській Південній Африці було надано статус домініоне, який став називатися Південно-Африканським Союзом. При владі тут перебували представники білого населення (бурш-африканерів і англійців). У 1924 р. в ЮАС було прийнято ряд законів, що посилювали расову сегрегацію і гніт небілого населення. Весь період між двома світовими війнами характеризувався в ЮАС активною боротьбою африканців проти расової дискримінації під керівництвом Африканського Національного Конгресу (АНК) та інших політичних організацій і партій, серед яких була і Комуністична партія Південної Африки, утворена в 1921 р.