Центральна Рада і питання автономізації України. Уже 6 лип¬ня 1917 р. з Києва у Петроград прийшла телеграма, в якій Ге¬неральний секретаріат (уряд) Центральної Ради спішив запев¬нити Тимчасовий уряд у своїй «найенергійнішій підтримці» «про¬ти спроб більшовиків повалити владу законного коаліційного мі¬ністерства». А голова Генерального секретаріату В. К. Винниченко заявив на зборах громадських організацій Києва, що «українська демократія» засуджує більшовизм і, щоб не допустити його перемо¬ги у Петрограді, готова не тільки припинити відправку туди хліба, а й «провести відторгнення України». Щоб довести свою лояльність Тимчасовому урядові, Центральна Рада поспішила публічно відме¬жуватися від виступів у Києві 4 тис. солдатів-українців, які об'єдна¬лися в окремий полк і вимагали їх офіційного визнання українським полком ім. гетьмана П. Полуботка. Така байдужо-нейтралістська позиція Центральної Ради розв'язувала руки штабу Київського військового округу, і він з допомогою вірних йому військ розправив¬ся із полуботківцями.
На той час Генеральний секретаріат уже порозумівся з Тимча¬совим урядом з питань майбутньої автономії України. Це сталося внаслідок переговорів, які відбулися у Києві в кінці червня — на початку липня 1917 р. Центральну Раду та її уряд представляли М. С. Грушевський та В. К. Винниченко, Тимчасовий уряд — О. Ф. Керенський, М. І. Терещенко, І. Г. Церетелі. Переговори завершилися 3 липня визнанням Тимчасовим урядом Генерального секретаріату вищим органом «для керування крайовими справами на Україні» та публічним проголошенням другого універсалу Цент¬ральної Ради, в якому вона заявила про свою згоду чекати законо¬давчого затвердження автономії України Всеросійськими Установ¬чими зборами. Обидва ці документи були піддані різкій критиці де¬легатами Всеукраїнського робітничого з'їзду, який відбувся у Києві 11 —14 липня. З'їзд рішуче висловився за негайне запровадження широкої автономії України.
Зрештою, внаслідок тривалих переговорів, неодноразових кон¬тактів «урядових» кіл Києва і Петрограда на основі компромісних угод 17 серпня на світ з'явився новий документ—«Тимчасова інструкція для Генерального Секретаріату Тимчасового Прави¬тельства на Україні». І хоча друкований орган УСДРП «Робітнича газета» назвала цю інструкцію конституцією України, насправді ж вона була відвертим свідченням нового утискування політичних і національних прав українського народу. Адже за інструкцією Генеральний секретаріат мав бути підвладний Тимчасовому урядо¬ві, а не Центральній Раді. Але й така обмежена його влада поширю¬валася лише на 5 губерній (та й то не вдіовному складі) Правобе-3*режної і Лівобережної України. Не дивно, що інструкція викликала протест демократично настроєних членів Центральної Ради, хвилю обурення народних мас, критику з боку київських більшовиків, які засуджували великодержавні «витівки» Тимчасового уряду і закли¬кали рішуче обстоювати національні права усіх народів та зміцню¬вати їх інтернаціональне єднання. На засіданні Центральної Ради 22 серпня 1917 р. було зачитано більшовицьку декларацію, яка закінчувалася словами: «Вступаючи до Центральної Української ради, ми будемо тут провадити неухильну боротьбу з буржуазією і буржуазним націоналізмом і будемо кликати робітників та селян України під червоний прапор Інтернаціоналу для повної перемоги пролетарської революції».
Тимчасовий уряд, «облагодіявши» Україну своєю декларатив¬ною інструкцією, не приховував, що розглядає її як вимушену несприятливою для імперських традицій політичною обстановкою, що склалася в усій Україні після перемоги Лютневої революції. В Ро¬сії єдиною формою, «яка забезпечить і політичні, і національні свободи, є форма автономного устрою, а для всієї держави — автономно-федеративна форма»,— заявив у вересні 1917 р. під час свого перебування в Києві офіційний представник Тимчасового уряду М. Славінський. А голова Центральної Ради М. Грушевський, розвиваючи цю думку, проголосив, що ідея федерації «глибоко закорінилася у масах українського народу», бо федерація веде до об'єднання країн Європи і цілого світу.
За федеративний устрій міжнаціонального спілкування висло¬вився і перший в історії з'їзд представників народів колишньої Російської імперії, який у вересні 1917 р. відбувся у Києві. В його роботі взяли участь делегати від білоруського, бурятського, гру¬зинського, естонського, єврейського, латиського, литовського, мол¬давського та татарського, українського народів і донських коза¬ків. Прийняті з'їздом резолюції пройняті демократичним підхо¬дом до розв'язання питання про міжнаціональні відносини: колиш¬ня «тюрма народів» мала стати федеративною багатонаціональною демократичною республікою, всі мови мали одержати рівні права для вживання у суспільно-політичному і культурному житті, а за російською мовою мав би бути закріплений статус загальнофедера-тивної. Лише один (литовський) делегат не погодився на федера¬тивний устрій і обстоював право Литви на державну самостійність.
Ідея автономії України у майбутній Російській федеративній демократичній республіці обстоювали й українські соціал-демокра¬ти на своєму з'їзді, скликаному у жовтні того ж року. «Одиноким ідеалом організованої української демократії є федерація Російсь¬кої республіки і участь у ній України, як рівного, із іншими держав¬ного тіла»,— заявляв В. К. Винниченко. Йому вторив товариш по партії М. Ткаченко: «Українська демократія повинна виступити під гаслом федерації, яка веде до розвитку продуктивних сил і набли¬жає її до соціалізму». Власне на такій же позиції стояли й більшовики, захищаючи національні права українського народу. Засідання і збори більшо¬вицьких організацій, Рад робітничих і солдатських депутатів, які проходили у серпні — жовтні 1917 р. у Харкові, Києві, Одесі, Пол¬таві, Миколаєві, Херсоні, наполегливо пропагували ленінський лозунг національного самовизначення щодо українського народу, створення на ділі сприятливих умов для розвитку української мови і культури.
Після липневих подій в країні фактично встановилось єдинов¬ладдя Тимчасового уряду. Більшовики зрозуміли, що віднині владу із рук буржуазії можна вирвати тільки збройною боротьбою.