Промислова революція та її вплив на формування індустріального суспільства
В останні десятиліття 19 ст. капіталізм вступив у нову добу свого історичного розвитку. Внаслідок перемоги буржуазних революцій у країнах Західної Європи і США протягом століття (із 70-х років 18 ст. до 70-х років 19 ст.) утвердилося політичне панування фінансово-промислової буржуазії, а це у свою чергу відкрило широкі можливості для швидкого розвитку продуктивних сил. Промислова революція, яка відбулася в умовах вільної конкуренції, викликала небачений вибух технічного прогресу. А він у свою чергу докорінно змінив структуру капіталістичного господарства та його організаційні форми. У контексті зазначеного слід мати на увазі, що технічний прогрес охопив передусім важку промисловість, змінивши співвідношення між двома основними підрозділами економіки, а саме: виробництвом засобів виробництва й виробництвом предметів споживання. Переважати стали металургія й машинобудування. Бурхливо йшло зростання продуктивності праці, зумовлене науково-технічними відкриттями, принциповими змінами в технології виробництва, а також виникненням нових, високопродуктивних галузей індустрії. Капіталізм у повному розумінні цього слова вступив у „вік електрики” і у „вік сталі”. Перехід до масового виробництва сталі забезпечив значне зростання машинобудування, усіх видів транспорту, особливо залізничного й морського.
Для країн Західної Європи та Північної Америки 1870-1900 рр. були періодом значного економічного прогресу. В цей період в країнах Західної Європи і США завершився промисловий переворот. Бурхливо розвивалась науково-технічна думка, досягнення якої проникали в промислове виробництво, сприяли якісному оновленню засобів транспорту і зв’язку.
Одночасно цей період всесвітньої історії став одним з найтривожніших і трагічніших для долі людства у найцинічніших формах виявились всі негативні риси капіталістичного ладу:
а) принизлива й безжалісна експлуатація людини людиною;
б) інтенсивне зростання прибутку вузької частини населення і зростаюче зубожіння трудового населення;
в) загарбницькі війни .
За темпами розвитку промисловості попереду інших країн були США і Німеччина, які представляли два різних типи індустріального розвитку. В США воно стимулювалось передусім тим, що внутрішній ринок мав попит на масову стандартизовану продукцію. Підвищення ефективності виробництва досягалось за рахунок не стільки відносного розширення витрат на його матеріально-технічну базу, скільки удосконалень в технології і організації праці (вже в 60-ті роки в США був вперше застосований конвеєр, який діяв за принципом розподілу виробничого процесу на прості детальні операції). В Німеччині краще були розвинуті галузі важкої промисловості, пов’язані з потребами держави (переважно військові). Держава виступала головним замовником їх продукції і активно заохочувала великі вклади капіталу німецьких банків в ці галузі. Їх динамічному розвитку сприяло і використання потужного наукового потенціалу: промислові корпорації створювали власні дослідні лабораторії, залучали до співпраці університетських вчених.
Американська і німецька промисловість була обладнана за останнім словом техніки і була вільна від витрат на переобладнання старих підприємств. Це давало США і Німеччині важливі переваги в порівнянні з Англією, де технічна база промисловості була давно закладена і потребувала серйозного оновлення. В останній третині 19 ст. Англія почала програвати їм в темпах промислового розвитку і на початку нового століття втратила першість в цій області на користь США: її частка в світовому промисловому виробництві скоротилась з 32% в 1870 р. до 18% в 1900 р., тоді як частка США в цей період зросла з 23 до 31%. Німеччина по своїй частці в світовому промисловому виробництві ще відставала від Англії (в 1900 р. – 16%), але в масштабі Європи обігнала її .
Франція серед промислово розвинутих країн займала і в1870 р. і в 1900 р. четверте місце, але суттєво відставала від Англії, США, Німеччини. В традиційних, специфічних для неї галузях промисловості сильні позиції зберігало дрібне виробництво. Будучи достатньо конкурентноспроможним, промисловість Франції не потребувала особливих технічних нововведень. В результаті цього частка Франції в світовому промисловому виробництві протягом 1870-1900 рр. зменшилась з 10 до 7% .
Німеччина і США випереджали Англію і Францію також і за темпами розвитку обігу зовнішньої торгівлі. Для Англії це означало втрату її колишнього монопольного положення на світовому ринку, хоча в 1900 р. вона зберігала за собою відносно найбільшу частку світового торгового обігу (19%) .
Нові підприємства в 70-90 рр. 19 ст. зазвичай створювались в формі акціонерних товариств. Створення нових акціонерних товариств полегшувало і стимулювалось прийнятими в 60-70-х рр.. в Англії, Франції, Німеччині, США законами, які скасовували раніше обов’язкові для цього санкції державних органів. В останню третину 19 ст. капіталізм максимально розвинув вільну конкуренцію, яка діяла як механізм жорсткого відбору найбільш конкурентноспроможних господарських одиниць. Тоді це були, як правило, великі підприємства, які мали кращу техніку і технологічні переваги. Вони краще переносили світові промислові кризи, які проходили протягом 70-90-х рр.. тричі. Поступово в окремих галузях виділялися провідні компанії, які намагались замість конкуренції один з одним домовитись про регулювання виробництва і збут продукції.
Таким чином, розвиток продуктивних сил, концентрації виробництва і капіталу, конкуренції наприкінці 19 – на початку 20 ст. підготували перехід до нового типу капіталістичного господарства – монополії.
Перші монополії утворились у 70-х роках 19 ст. Проте пожвавлення їх діяльності припало на 90-ті роки 19 ст. у Великобританії, Німеччині, Франції, США, Росії та інших країнах . Саме в цей час у капіталістичному світі, зростає кількість національних й міжнародних монополій. Бурхливо розвивається кредитно-банківська система, що полегшувала й прискорювала різноманітні альянси великого капіталу, за допомогою яких здійснювався тиск на уряди з метою одержання вигідних замовлень, різного роду пільг і привілеїв. Форми монополій породжених конкуренцією, були найрізноманітніші.
При переході до монополістичного капіталізму переважати стали акціонерні товариства, капітал яких утворюється об’єднанням індивідуальних капіталів шляхом випуску акцій, цінних паперів, що дають право на отримання певного доходу , як частини прибутку. Незалежно від розмірів такі товариства одержали корпорацій. На початку монополістичного капіталізму переважали галузеві монополії. Вони мали різні форми: картель, учасники якого домовляються про поділ ринків збуту, ціни, обсяги вироблюваної продукції, хоча підприємства залишаються самостійними; синдикат, де об’єднується збутова діяльність, створюється спільний торговельний апарат, хоча виробництво здійснюється самостійно; трест, де власність на всі підприємства об’єднана, а їх колишні власники стають пайовиками, власниками акцій, за якими отримують дивіденди; концерн – об’єднання трестів або підприємств різних галузей промисловості, банків, торгових, страхових і транспортних компаній на основі спільної фінансової залежності; конгломерат – монополістичне об’єднання, що утворюється шляхом поглиблення прибуткових різногалузевих підприємств, які не мали виробничої і технічної спільності з метою привласнення прибутків рентабельних підприємств й уникнення різних коливань кон’юнктури під час криз.
На початку 20 ст. закінчується формування основних соціальних груп індустріального суспільства. Керівне місце в структурі населення остаточно зайняли буржуазія і пролетаріат. Процес зближення буржуазних прошарків зі старою аристократією, який намітився в кінці 19 ст., призвів до формування на основі цих груп єдиної економічної і соціально-політичної еліти західного суспільства. Світогляд і моральні цінності буржуазних верств все більше впливали на масову психологію всього західного суспільства .
На зламі 19-20 ст. відбулися зміни всередині робітничого класу. Із доволі з аморфного прошарку міської бідноти з недиференційованими прибутками, важкими умовами праці і негативним ставленням до свого соціального статусу пролетаріат перетворився в потужну соціальну групу, здатну виробити власні світоглядні цінності і організовано боротися за свої права. Більш того робітничий рух відіграв велике значення в захисті прав і свобод простих громадян, закріпленні принципів і цінностей політичної демократії. На зламі 19-20 ст. вплив робітничих соціалістичних партій досяг свого апогею. В подальшому основою робітничого руху стали профспілкові організації, які налічували декілька мільйонів членів.
Остаточне перетворення буржуазії і пролетаріату в базові соціальні групи індустріального суспільства призвело до значного зменшення і зниження суспільної ролі традиційних середніх верств – селян, ремісників, дрібних торговців.
Мільйони людей, що прийшли в місто із села були змушені змінити відносно незалежне існування дрібного торгівця чи ремісника на становище найманого робітника. Протягом останніх десятиліть 19 ст. понад 60 млн. осіб залишили свої села в одних лише європейських країнах, і переважна більшість цих людей влилась до лав робітничого класу.
В розвинутих капіталістичних країнах Європи в цілому робітничий клас становив близько 30% населення, а у Великобританії, Німеччині, Бельгії, Голландії – близько 50% . Для свідомості робітника і його нащадків фабрично-заводська промисловість поступово ставала єдино мислимою формою виробництва. Сам факт перебудови економічної структури сприймався як здійснений і безповоротний. Це переконання, що прийшло до народів різних країн (і до різних соціальних верств) не відразу і не одночасно, все ж до кінця 19 ст. було властиве практично всім і становило важливу загальну рису суспільної свідомості, породжену безпосередньо рівнем розвитку продуктивних сил.
Взагалі технічна революція демонструвала могутність людського розуму, створюючи одне „чудо” за іншим: електричне освітлення, телефон, радіозв’язок, кіно, автомобіль, початок повітроплавання, канали, тунелі, мости. Винаходи з’явились в окремих країнах, але дуже швидко поширювались у всьому світі, входили до побуту людей – спочатку багатих, а потім всіх інших. Особливе місце з історико-культурного погляду належить тим технічним новинкам, які безпосередньо пов’язані з передачею інформації, тобто зі збагаченням свідомості фактами, що без тих винаходів взагалі б не дійшли до багатьох людей, або дійшли б із запізненням. Телеграф, як і залізниці, було успадковане від попереднього періоду, навіть трансатлантичний кабель було прокладено в 60-ті роки 19 ст. Але широкий розвиток телеграфних ліній, як і вдосконалення апаратури і комунікацій належить вже до епохи технічної революції. Інформація (і внутрішня, і міжнародна) стала надходити регулярно, чим скористалась перш за все преса. Кореспонденти провідних газет змагались між собою, намагаючись забезпечити свої газети найсвіжішими фактами, а завдяки розгалуженій залізничній мережі газети зі столиць і великих міст швидко доставляли читачам.
Розширення і прискорення потоку інформації, безперечно, було фактором культурного прогресу. Розвиток засобів зв’язку і транспорту надзвичайно полегшував міжнародні контакти, сприяв інтенсивному культурному обміну.
Освіта, зокрема, шкільне навчання, була одним із головних способів передачі молодим поколінням набутого людством досвіду, одним із шляхів адаптації людини до тих суспільних відносин, у яких їй належало жити, працювати. Стан освіти, як відомо, більше ніж будь-які сфери культури залежить від соціально-економічного і державного ладу певної країни, від політики панівного класу, від співвідношення політичних сил. Навколо проблем організації шкільної справи, таких як роль держави у створенні та фінансуванні навчальних закладів, обов’язковість освіти до певного віку, відносини між школою і церквою підготовка учительських кадрів тощо, наприкінці 19 – на початку 20 ст. ішла безперервна боротьба між різними верствами і політичними партіями. Ще гостріша боротьба велася з питань змісту освіти, її ідейної спрямованості, обсягу знань, які мають засвоїти учні, методики навчання.
В результаті промислової революції 19 ст. відбулися великі зміни у державній надбудові та в соціальних відносинах. У капіталістичних країнах остаточне складається демократично-правова держава. Головними ознаками її були конституційно-правова регламентація державного ладу і політичного режиму; конституційний захист прав і свобод особи в її взаємодії із державою; парламентська система; партійна система; сильний апарат державної влади. Завдяки високій економічній кон’юнктурі забезпечувалися стабільність і ефективність демократії, стрижнем якої був парламентаризм – інститут народовладдя.