Культура Візантії.
Культура. Окремий характер візантійській культурі надавало передусім християнство грецького обряду. Зовнішніми прикметами його були, з одного боку, глибока філософія грецьких отців церкви, з другого — багатство обрядових форм Василій Великий (ум 379 p.), Григорій Богослов (ум бл. 370 p.), Іоанн Зо-лотоуст (ум 407 р.) — це були ті «стовпи» грецької церкви, на чию науку оперлися організація та дух візантійської церкви. Виховані на класичній старовині, перейняті до глибини Христовою наукою, вони простували шляхи новому світові Пишні форми грецького богослужения захоплювали всіх. Посли Володимира Великого, вислані до Царгорода, оповідали князеві: «Прийшли ми до греків, і повели вони нас туди, де служать своєму богові І не знали ми, чи на небі були, чи на землі, бо нема на землі такого виду і такої краси, — не вміємо тобі того описати». Високо розвинулося у Візантії чернецтво, що свої початки принесло з Єгипту. Воно визначалося суворим аскетизмом, і численні монастирі мали величезний вплив на духовний розвиток народу. Замилування у релігійних диспутах давало підхожий грунт до творення релігійних сект і єресей (аріяни, несторіяни, монофізити, іконоборці), що викликали навіть криваві війни.

Іконоборство і занепад Візантії.
Іконоборство і занепад держави. Лад у державі завів цісар Лев III (717—741), засновник Ісаврійської династії, родом з Малої Азії. Він добув собі ім'я як стратег тим, що розбив арабів і визволив Константинополь від їх облоги. Перемога під Акроїнос у 739 р. дала Візантії на довгий час мир. Цісар Лев перевів реорганізацію адміністрації, великі провінції (теми) поділив на менші округи і віддав їх в управу військових ко-мандантів. Ці намісники були залежні прямо від цісаря. Лев зайнявся також соціальними відносинами й урегулював відносини малих , землевласників, на яких спиралося хліборобство. Як усі візантійські цісарі, втручався в церковні справи і викликав довголітню внутрішню боротьбу за почитания ікон. У 726 р. він видав едикт, яким забороняв почитати образи святих. Цей цісарський наказ ішов назустріч орієнтальним ригористам, що пошану ікон уважали за ідолопоклонство. Але проти цісаря повстали численні монастирі, в яких особливо почитали ікони й реліквії святих. Римські папи також осудили виступ цісаря. Але Лев був не-уступливий і безоглядно нищив ікони, як також тих, що їх почитали. Всякі кари, в'язниці, тортури, прогнання, навіть кара смертю — це були засоби, якими цісар добував собі послух. Ту саму політику вели цісарі Константин V (741—775) і Лев IV
(775—780). Ці переслідування покінчила щойно цісарева Ірина (780—802), що на основі постанов Собору в Нікеї 787 р. привернула почитания ікон. За пізніших цісарів (Никифор — 802— 811, Михаїл І — 811—813, Лев V — 813—820, Михаїл П — 820—829, засновник Фрігійської династії, Теофіл — 829—842) раз перемагала партія іконоборців, раз прихильники ікон. Врешті цісарева Феодора, що правила в імені малолітнього сина Михаїла ПІ (842—867), в 843 р. святочно обновила культ ікон.

Похід селян у Таврію за волею» (1856 р.)
Але й після придушення «Київської козаччин селянський рух не припинився. Уже незабаром після закінчення Кримської війни, у квітні 1856 p., почався новий його спалах, що дістав назву «похід селян у Таврію за волею». Приводом до непокори поміщикам і масових утеч селян до Криму стали вперті чутки, які з швидкістю блискавки поширювалися по селах, про те, що начебто цар закликає поміщицьких селян заселяти зруйновані в час війни місцевості Криму і за це обіцяє їм волю, допомогу і високу поденну плату за казенні роботи. Так, в Ізюмському повіті на Харківщині котилася чутка, що десь за Дніпром, в Херсонських степах на горі сидить цар і роздає волю. А в Катеринославській і Херсонській губерніях також розносилася чутка, що на Перекопі в золотій шапці сидить цар і всім, хто приходить, роздає волю, а ті, хто не з'явиться або спізниться, залишаться по-старому в панській неволі.