Індонезія після Сухарто еволюція політичної системи.
Новому уряду довелося вирішувати ті ж проблеми, які привели до падіння режиму Сухарто. Під тиском опозиції уряд розпочав кардинальні реформи у галузі економіки і управлінні. Були скасовані ряд привілеїв колишньому президентові і його родині, ослаблений контроль над засобами масової інформації й розширені повноваження провінційних органів влади. У червні 1998 уряд президента Хабібі підтвердив намір провести президентські й парламентські вибори, і до липня були зареєстровані більше 40 нових політичних партій. Парламентські вибори відбулися 7 червня 1999. Виборцям було запропоновано вибрати 462 законодавця із числа 10,5 тис. кандидатів від 48 політичних партій. На перше місце вперше за увесь час свого існування вийшла опозиційна Демократична партія Індонезії, що одержала 153 місця в парламенті і 33,7% голосів. Голкар завоював 120 місць (20,9% голосів), Партія єдності й розвитку - 58 місць (10,7%), Партія національного пробудження - 51 місце (17,1%) і Партія національного мандата - 35 місць (7,3%). 44 мандата, що залишилися розділили 14 партій.

Сухарто : філософія, стиль лідерства, роль у житті країни.

У ніч із 30 вересня на 1 жовтня 1965 став переломним у політичному розвитку Індонезії підрозділи повсталих зайняли стратегічні частини Джакарти; були схоплені й убиті шість високопоставлених генералів, що обвинувачувалися в участі в змові проти Сухарто, включаючи головнокомандувача сухопутних військ Ахмада Яні. Повсталі заявили про розпуск уряду й перехід всієї влади в руки «Революційної ради», але більше не почали ніяких спроб закріпити своє положення. Розрізнені виступи в підтримку «Руху 30 вересня» відбулися тільки в Соло, Семаранге, на Північній Суматрі і Ріау.

Перша президентська каденція Б.М.Єльцина Розпад Радянського Союзу
Борис Єльцин, незважаючи на його всенародне обрання президентом і чималою популярністю, в умовах збереження союзного Центра залишався скоріше декоративною фігурою. Серпневий путч, що завдав удару одночасно й по Союзі, і по його президентові Михайлові Горбачову, і був для нового російського правлячого класу кращим подарунком. Влада Борису Єльцину впала просто в руки. Спроба повернутися назад, у СРСР стала поштовхом, що прискорив рух Росії до незалежності, а Єльцина поставила на вершину влади.
Горбачов зібравши останні сили спробував зупинити процес розпаду СРСР через відродження новоогарьовського процесу, усе ще сподіваючись на пакт республіканських еліт. На початку вересня йому вдалося домогтися згоди керівників десяти республік, включаючи і Єльцина, на організацію перехідних структур влади, що включала "клуб президентів" - Державна рада, нова Верховна рада, Міжреспубліканський економічний комітет. Одночасно почалася підготовка договору про Союз Суверенних Держав, у якому кожна республіка сама б визначила форму участі. Ця домовленість була схвалена на п'ятому позачерговому й останньому З'їзді народних депутатів СРСР 2-5 вересня. Але після з'їзду Єльцин запропонував свій варіант союзного договору, у якому по суті йшла мова про формування аморфного союзу за зразком ЄЕС із ослабленими функціями координуючих структур. Втім, у вересні Єльцин ще продовжував коливатися. У якийсь момент, здавалося, він вирішив все-таки взяти на себе функцію нового інтегратора.

Політична характеристика Олександра Лукашенка.
Явище Лукашенко - цікавий історичний, політичний і соціально-психологічний феномен. У його особистості одночасно як унікальність, так і типовість нинішнього переломного історичного періоду, білоруського менталітету, тих складних, суперечливих процесів, які відбуваються в посттоталітарному суспільстві.
Ставши депутатом Верховної Ради СРСР 12-го скликання, Лукашенко здійснив свою мрію. Він став політиком загальнореспубліканського масштабу. Подібно іншим своїм колегам, новобранцям демократії, Лукашенко прийшов у парламент із більшим ентузіазмом, політичним темпераментом, амбіціями, величезним бажанням усе змінити до кращого, але з досить обмеженим розумінням трансформаційних процесів, що відбуваються, і недостатнім рівнем системного мислення. У парламенті Лукашенко відразу ж став одним із самих активних депутатів. Насамперед, Лукашенко показав себе лютим супротивником партійної номенклатури. Лукашенко цього періоду - активний прихильник ринкових відносин. Він критикує Раду Міністрів за гальмування реформ в економіці. Лукашенко обурений тим, що «держзамовлення й ціни встановлюються адміністративним порядком», що уряд дає вказівку «банкам направляти кредити туди, куди Рада міністрів скаже». Лукашенко обвинувачує уряд в економічному популізмі, що за рахунок друкування порожніх грошей підвищується зарплата й цим хочуть погасити невдоволення народу, щоб простягнути на своїх посадах ще кілька років. Ще більш цікаво зрівняти сьогоднішнього президента, твердого захисника колгоспно-радгоспного ладу, з тодішнім депутатом Лукашенко. У той час він стверджував, що на селі зложилася кріпосницька, феодальна система. В останній рік існування СРСР Лукашенко був прибічником суверенної Білорусі. Із самого початку депутатської діяльності Лукашенко створив собі стійкий образ чесного, щирого й справедливого політика, захисника народу.
З початком своєї депутатської діяльності Лукашенко швидко відчув упевненість у своїх силах і зрозумів, що може претендувати на більше. Першу спробу стати кимсь більшим, ніж просто депутатом, він почав на початку роботи парламенту.

Соціально - економчний розвиток Білорусії
У радянський період Білорусь перетворилася в одну з провідних індустріально-аграрних республік СРСР. Промисловість розвивалася особливо швидко у післявоєнні роки, коли були збудовані великі підприємства з виробництва тракторів, автомобілів, штучного волокна і радіоапаратури. В цей час у Білорусі був створений потужний агропромисловий комплекс.

Зовнішня політика Білорусії
Розробка концептуальних основ зовнішньої політики Республіки Білорусь явно затяглася. У той час як сусідні країни вже позначили свої зовнішньополітичні переваги, і визначилися у своїх зовнішньополітичних пріоритетах у Мінська дотепер немає докладного документа, де були б авторитетно й розгорнуто викладені зовнішньополітичні устремління країни, дані реалістичні оцінки місця й ролі молодої держави в Європі й світі - з урахуванням тенденцій і перспектив розвитку сучасної системи міжнародних відносин.
Концепція зовнішньої політики Республіки Білорусь розробляється вже не один рік, але усе ще не погоджена. Останній з варіантів, що вийшов з надр Міністерства закордонних справ у червні 1997 року, спрямований в адміністрацію президента, і з тих пір про нього нічого не було чутно. Цей документ, як видно, призначений тільки для внутрішнього користування й не стане відомий широкій громадськості.
Зрозуміло, очікувати від такого роду розробок більше, ніж вони здатні дати, було б неправильно. Але за умови, що концепція опирається на об'єктивний, неупереджений аналіз явищ і процесів, на науково обґрунтовані прогнозні оцінки, вона здатна стати корисним орієнтиром для дипломатії. На жаль, про Концепцію зовнішньої політики Республіки Білорусь у її теперішнім формулюванні цього не скажеш.[4. C.287].
Насамперед у ній не систематизовані й не описані національні інтереси країни в області міжнародних відносин, які, властиво, і повинні визначати зовнішньополітичний курс. Не показана специфіка, самобутності Білорусії як суверенної європейської держави з відмінним зовнішньополітичним профілем. Немає в концепції й стратегічного бачення того, у якому напрямку розвивається система міжнародних відносин у Європі, як Білорусії краще вмонтуватися в нову європейську архітектуру й підключитися до інтеграційних процесів, що набирають силу, на континенті.

Політичний розвиток Білорусії.
Після розпаду Радянського Союзу Білорусь розпочала свій новий політичний розвиток, який на сьогодні з багатьох аспектів розглядається світовим співтовариством, і є суперечливим.
На основі аналізу політичної ситуації в Білорусі визначено, що навіть прийняття Конституції не посприяло встановленню балансу між гілками влади. Президент Білорусі по суті позбавляє парламент не лише політичного, а й фінансового верховенства. Право парламенту розглядати проекти законів не є виключним (президентські декрети також мають силу закону), а також дуже девальвоване залежністю законодавчого процесу від владного впливу президента. Парламент Білорусі не структуровано за політичною ознакою, в ньому немає опозиції або фракцій політичних партій, він неспроможний ефективно контролювати інші гілки влади.
Ступінь залежності виконавчої влади від Глави держави у Білорусі надзвичайно високою. За чинною Конституцією уряд визначений як центральний орган виконавчої влади "при Президентові Республіки Білорусь". У відповідності з цим, а також внаслідок стійкої схильності нині діючого президента О.Лукашенка до адміністративно-командного стилю управління, виконавча влада виконує, по суті, технічну роль в реалізації політики Президента - здійснює поточне керівництво народним господарством. Вищезазначене зайвий раз переконує у нагальній необхідності політичної реформи, ключовим елементом якої є зміщення центру реальної влади від президентських структур до політично відповідального уряду, який формувався би парламентською більшістю .