Політичний розвиток Білорусії.
Після розпаду Радянського Союзу Білорусь розпочала свій новий політичний розвиток, який на сьогодні з багатьох аспектів розглядається світовим співтовариством, і є суперечливим.
На основі аналізу політичної ситуації в Білорусі визначено, що навіть прийняття Конституції не посприяло встановленню балансу між гілками влади. Президент Білорусі по суті позбавляє парламент не лише політичного, а й фінансового верховенства. Право парламенту розглядати проекти законів не є виключним (президентські декрети також мають силу закону), а також дуже девальвоване залежністю законодавчого процесу від владного впливу президента. Парламент Білорусі не структуровано за політичною ознакою, в ньому немає опозиції або фракцій політичних партій, він неспроможний ефективно контролювати інші гілки влади.
Ступінь залежності виконавчої влади від Глави держави у Білорусі надзвичайно високою. За чинною Конституцією уряд визначений як центральний орган виконавчої влади "при Президентові Республіки Білорусь". У відповідності з цим, а також внаслідок стійкої схильності нині діючого президента О.Лукашенка до адміністративно-командного стилю управління, виконавча влада виконує, по суті, технічну роль в реалізації політики Президента - здійснює поточне керівництво народним господарством. Вищезазначене зайвий раз переконує у нагальній необхідності політичної реформи, ключовим елементом якої є зміщення центру реальної влади від президентських структур до політично відповідального уряду, який формувався би парламентською більшістю .
Модернізація законодавчої бази судової влади в Білорусі почалася лише у 1993 році. Саме тоді було прийнято низку у цілому прогресивних кодексів та законів, які регламентували здійснення правосуддя. Але цей процес було перервано розгортанням політичної кризи 1995-1996 рр. Концентрація влади в руках президента позбавила судову систему і суддів можливостей плідно, на демократичних засадах здійснювати професійну діяльність. Постала системна, заснована на організаційно-фінансовій залежності та механізмі добору і просування кадрів, підпорядкованість судових органів виконавчій владі. Що ж стосується судової системи Білорусі, то її суди опинились у ролі додатку до виконавчої влади.
Одержавлення місцевих рад зробило можливим, починаючи з 1991 року, неухильно обмежувати їх права на користь місцевих виконавчих органів та центральної адміністрації: а) з понад 200 білоруських міст та селищ міського типу місцеві ради обираються лише у половині; б) за законом сільські, селищні, міські, районні, обласні ради складають єдину систему місцевих рад; в) діюче законодавство передбачає формування системи "вищестоящих", "нижчестоящих", "консолідованих" бюджетів; г) не існує ніяких механізмів юридичної чи політичної відповідальності виконкомів перед відповідними радами та населенням; д) комунальна власність досі зберігає статус різновиду державної власності. Розвиток місцевого самоврядування також стримується низкою факторів, які лежать у сфері політико-правової культури. На сьогоднішньому етапі Білорусь, особливо гостро потребує реформи місцевого самоврядування.
Аналіз політичної ситуації, пов'язаної з діяльністю політичних партій в Білорусі, засвідчує що розвитку багатопартійності у Білорусі пов'язані із свідомою протидією держави (у т.ч. і на законодавчому рівні) становленню сильних та самодостатніх політичних партій. Жодна з білоруських партій не лише ніколи не знаходилась при владі, але і не брала ніякої участі у структурах виконавчої гілки влади. Практично ніяк не проявили себе партійні фракції у Верховній раді Білорусі. Влада не усвідомила конструктивну роль політичних партій в суспільстві, а скоріше розглядає їх як невідворотне зло. Особливим негативізмом визначається ставлення офіційної ідеології до тих партій, які декларують свою опозиційність та прихильність до демократичних цінностей.
Відсутність сильних політичних партій та, як наслідок, наявний вакуум в політичному процесі відкриває певні можливості для повної узурпації влади в одних руках.
Що стосується ЗМІ у посткомуністичної Білорусі, то тут поступово було відпрацьовано чіткі механізми тиску на ЗМІ, до яких відносяться: майже тотальна монополізація ЗМІ виконавчою владою; юридичне підпорядкування друкованих видань Держкомітетові по пресі; економічний тиск. Спостерігається намагання Білорусі ввести на рівні законів та підзаконних актів обмеження конституційних гарантій свободи слова, преси та інформації. Влада повністю контролює сектор електронних мас-медіа. В сегменті друкованої преси існують недержавні видання, які через нерівні економічні умови не можуть скласти конкуренції державним. Щодо Інтернету, то вести мову про його широкий інформаційний вплив передчасно. Отже, в Білорусі система ЗМІ є скоріше додатком до державної влади, по суті, виконує функції контролю держави над суспільством, стає засобом формування вигідної правлячим колам громадської думки.
Перебіг процесу становлення системи неурядових організацій в Білорусі зумовлений переважно тим фактом, що з середини 1990-х років політичний устрій цієї країни почав набувати авторитарних рис. Було взято курс на встановлення державного контролю над усіма процесами в суспільстві. Широкомасштабний тиск на неурядові організації розпочався у 1997 році. Як результат, у Білорусі відродився феномен "неформальних організацій". Синхронно здійснюється спроба відновити на новому етапі радянську практику одержавлення громадських організацій (профспілок, молодіжного руху тощо). Їх головним завданням стає проведення державної політики у відповідних сегментах суспільства. Хоча навіть за вкрай несприятливого ставлення з боку держави громадянське суспільство Білорусі демонструє тенденції до самоорганізації та розвитку.
Головною рисою білоруського політичного режиму є специфіка президентури. Вона полягає не лише в псевдодемократичному продовженні повноважень президента, а, головним чином, у місці президента в системі влади та у особистій харизмі О.Лукашенка. Йому і фактично, і юридично належить частина повноважень виконавчої, законодавчої та місцевої влади при непослідовному їх поділі. Вся система державно-владних інституцій побудована навколо президентської влади. Білоруський політичний режим адекватний політичній культурі населення, менталітету і соціальній структурі суспільства, структурі економіки. Принципова подібність цих факторів в межах посткомуністичного простору, як доведено в цьому дослідженні, вимагає трактовки білоруського режиму як моделі, а не поодинокого феномену.
Отже, що стосується Білорусі, то її політична система і політичний режим знаходяться сьогодні на етапі подальшого розвитку авторитаризму, що робить малоймовірною демократичну еволюцію. Узурпація влади може призвести до негативних наслідків. Політична ситуація в країні також загострилася після останніх Президентських виборів коли розганялися мітинги опозиції була не стабільна політична ситуація.