Сухарто : філософія, стиль лідерства, роль у житті країни.

У ніч із 30 вересня на 1 жовтня 1965 став переломним у політичному розвитку Індонезії підрозділи повсталих зайняли стратегічні частини Джакарти; були схоплені й убиті шість високопоставлених генералів, що обвинувачувалися в участі в змові проти Сухарто, включаючи головнокомандувача сухопутних військ Ахмада Яні. Повсталі заявили про розпуск уряду й перехід всієї влади в руки «Революційної ради», але більше не почали ніяких спроб закріпити своє положення. Розрізнені виступи в підтримку «Руху 30 вересня» відбулися тільки в Соло, Семаранге, на Північній Суматрі і Ріау.
Користуючись хаосом, командуючий стратегічним резервом армії генерал-майор Сухарто зумів зібрати вірні йому частини, і протягом декількох днів повстання було подавлено. Сухарто зберіг пост президента, однак був змушений передати владу кабінету міністрів. Наприкінці 1965 було проведена ротація державного апарату, що супроводжувалося звільненнями всіх представників лівого руху. Паралельно військовими була розв'язана кампанія політичного терору. Безжалісно були знищені, за різними оцінками, від 700 тис. до 1 млн. чоловік - переважно етнічних китайців і безземельних селян, запідозрених у приналежності до комуністів; в окремих районах Східної й Центральної Яви, на Балі були вирізані цілі села. За обвинуваченням в «підривній діяльності» були арештовані не менш 700 тис. чоловік, багато хто з яких померли у в'язницях; приблизно 100-120 тис. були поміщені в спеціальні табори або відправлені в посилання.
Спроби Сухарто взяти ситуацію під контроль і зупинити терор виявилися безуспішними.
27 березня 1968, Сухарто обраний президентом Індонезії, зберігши за собою всі надзвичайні повноваження.
Сухарто піддав твердим обмеженням діяльність політичних партій, створивши при цьому пільгові умови для своєї власної політичної організації - Голкар, що поєднувала державних службовців, людей творчих професій, кадрових військових і різні «функціональні групи». У листопаді 1968 був прийнятий Закон про вибори, по якому військові одержали 22% місць у парламенті. На перших виборах у парламент і місцеві органи влади, що відбулися під контролем армії в липні 1971, Голкар легко випередила опозицію й протягом наступних 20 років продовжувала лідирувати в країні. Правда, в окремих регіонах країни успіху час від часу домагалася яка-небудь із двох офіційно дозволених опозиційних партій. Народний консультативний конгрес - вищий орган законодавчої влади, у якому переважав Голкар, - переобирав Сухарто на пост президента в 1973, 1978, 1983, 1988 і 1993.
При Сухарто військові поширили свій вплив на всю політико-адміністративну структуру держави й прийняли саму активну участь в економічному розвитку країни. Таке положення було узаконено концепцією подвійної функції збройних сил, відповідно до якої армія несе відповідальність не тільки за внутрішню безпеку й національну оборону, але й практично за всі соціально-політичні сфери життя держави.
Сухарто переорієнтував Індонезію на тісну взаємодію з некомуністичними країнами (відносини з Китайською Народною Республікою залишалися «замороженими» аж до 1990), уникаючи офіційного вступу у військово-політичні союзи. Сухарто припинив (11 серпня 1966) конфронтацію з Малайзією, повернув Індонезію в ООН, активно домагався припливу іноземних капіталовкладень. Індонезійські економісти призначені Сухарто змогли стабілізувати національну економіку завдяки сприянню Міжнарод-ного валютного фонду (МВФ) і Всесвітнього банку.
Також, оздоровленню економіки Індонезії сприяв нафтовий бум, що почався наприкінці 1960-х років. Монополізувавши нафтову промисловість, уряд Сухарто зумів не тільки підняти заробітну плату начальникам і військовим, але й направив значні кошти на розвиток соціальної й економічної інфраструктури держави, а також на здійснення програм розвитку, насамперед в області сільського господарства. Всі ці кроки уряду сприяли росту його впливу в етнічно різнорідних і розкиданих по архіпелазі регіонах. Введення Сухарто єдиних загальноосвітніх програм державною мовою бахаса-індонезія прискорило процес централізації. У школах і контрольованих державою засобах масової інформації проводилася думка про національну ідентичність індонезійців і особливому національному світогляд, або п'яти основних принципах - релігійності, демократії, націоналізмі, гуманізмі й соціальній справедливості.
Разом з тим серед правлячої еліти спостерігалися розбіжності як з питань зовнішньоекономічного курсу, так і ролі військових у суспільстві. Невдоволення своїм положенням у системі «нового порядку» регулярно виражали й політичні партії. Але найбільшу небезпеку для Сухарто представляла соціально-економічна нерівність і корупція, що вразила суспільну верхівку. Перший великий антиурядовий виступ відбувся в Бандунзі 5 серпня 1973 і носив антикитайський характер. Незважаючи на те, що він був локалізований, з цього моменту в країні розгорнувся студентський рух протесту. Нові демонстрації студентів, незадоволених засиллям армії, корупцією і порушенням прав людини, пройшли наприкінці 1973 - початку 1974. Однак найбільш потужні протести виплеснулися на вулиці Джакарти 15 січня 1974 у зв'язку з візитом у країну прем'єр-міністра Японії. У цих виступах брало участь до 500 тис. чоловік.
Після розпаду португальської колоніальної імперії війська Сухарто в 1975 захопили східну частину о.Тимор, західна половина якого раніше належала Індонезії. Незважаючи на заперечення Португалії й осуд ООН, Східний Тимор був офіційно анексований в 1976. До 1993 року, незважаючи на голод і значне число жертв серед населення Східного Тимора, індонезійська армія так і не зуміла придушити збройного опору населення острова. Тим часом ООН продовжувала вважати цю територію протекторатом Португалії, а деякі держави Заходу призупинили або скоротили економічну допомогу Індонезії в знак протесту проти захоплення Східного Тимора.
В Індонезії є й інші регіони, наприклад Ачех, у яких політика влади періодично приводить до збройних конфліктів. В 1989-1992 індонезійська армія провела кампанію проти Руху за вільний Ачех, у результаті якої загинули тисячі місцевих жителів.
Крім нерівності в розподілі доходів і корупції чиновників, індонезійців хвилювало відсутність відкритих політичних дебатів і чесної передвиборної боротьби.
Економічна криза, що охопила Східну й Південно-Східну Азію в 1997-1998, привела до важких наслідків в Індонезії. Поки уряд Сухарто вів переговори із МВФ розпочався економічний спад, що спричинив падіння рупії (із серпня 1997 по лютий 1998 її цінність девальвувалася на 80%). У зв’язку з цим розпочалося підвищення цін на продовольство, паливо й товари першої необхідності, що торкнулося всіх індонезійців, як нижчих, так і середніх верстви суспільства, як городян, так і сільських жителів. Безробіття виросло до 4 млн.. У деяких регіонах, через посуху почався голод. У лютому 1998 погіршення положення спровокувало перші виступи, спрямовані в основному проти представників китайської громади. Хоча Сухарто зумів організувати президентські вибори в березні 1998 таким чином, щоб зберегти за собою вищий пост у державі, але запобігти формуванню широкої антиурядової коаліції йому не вдалося. Переобрання Сухарто президентом на 7-й строк було сприйнято масовими студентськими демонстраціями. По всій країні почалися студентські виступи, що тривали кілька місяців. Транш МВФ на початку травня не зміг стабілізувати ситуацію, а подальші зменшення субсидій негайно привело до збільшення цін на паливо. Через два місяці після виборів почалися студентські виступи, що вилилися в триденні безладдя після того, як війська відкрили вогонь і вбили декількох студентів університету, що брали участь у мирній демонстрації. По всій країні почалися погроми й масові грабежі, що супроводжувалися підпалами. Збройні сили виявилися неготовими придушити настільки масштабні виступи. Сухарто був змушений піти у відставку. 21 травня 1998 президентом Індонезії став Бахаруддин Юсуф Хабиби, що займав пост віце-президента.