Миротворча діяльність — це дії, направлені на те, щоб схилити ворогуючі сторони до угоди, головним чином за допомогою переговорного процесу. В арсеналі ООН є низка важелів впливу, які здатні схилити учасників протистояння, сісти за «круглий стіл». Це: ембарго на поставку зброї, економічна і військова блокада, застосування міжнародних санкцій тощо.
Загалом за весь період свого існування ООН (з 1948 р.) провела 63 операції з підтримки миру, в яких загалом узяло участь 83858 військовослужбовців з 119 країн (при тому, що всього держав-членів організації — 192). У статті 43 Статуту ООН наголошується, що «всі учасники Організації для того, щоб внести свій вклад у підтримку миру і безпеки, беруть зобов’язання надавати у розпорядження Ради Безпеки відповідно до її вимог і у відповідності з особливими угодами необхідні військові сили».
Разом з тим діяльність миротворчих місій досить суперечлива. Дуже важко визначити межу повноважень і прав «синіх беретів». Саме слово «миротворець» викликає безліч запитань, пов’язаних з методами і ціною досягнення миру. Одним з головних принципів діяльності Об’єднаних Націй, записаним у Статуті, є «невтручання у внутрішні справи будь-якої з держав». ООН у конфліктних ситуаціях виступає як третя сторона і її діяльність зводиться лише до сприяння знаходження компромісу, шляхів вирішення спірних моментів.

У 1985 році в Афганістані ще у повну силу тривала громадянська війна, у якій з’єднання й частини 40-ї армії фактично звалили на свої плечі важку ношу. Бойові дії з загонами моджахедів не припинялись практично у всіх провінціях. Однак уже тоді, за словами генерала армії В.І.Вареннікова, стала очевидною необхід-ність шукати спільної мови з афганським народом. І вже тоді, у 1985-му, навіть на рівні радянського уряду виникла розмова щодо можливого виводу 40-ї армії з Афганістану.
Правда, це були лише перші пориви до врегулювання афганської проблеми. А тим часом у життєвій біографії багатьох наших краян «Афган» ставав тією фатальною сторінкою, від якої відлік часу йшов у іншому вимірі.
Це повною мірою відчув і Юрій Казмірчук, як тільки перетнув з товаришами по зброї афганський кордон. Чужа земля, де випало служити, разюче відрізнялась від його рідної Шепетівщини, батьківської Рудні-Новенької, де закінчив школу. Та й взагалі, він готувався до іншого — закінчив Понінківське ПТУ, здобув спеціальність фахівця з ремонту контрольно-вимірювальних приладів та автоматики. Вже й практику встиг пройти в Ізмаїлі, що на Одещині. Звідти Юрія й призвали до лав Радянської Армії. Потрапив у Ашхабад. Там, в учебці, його готували на командира БМП.

Визволення Шепетівки
Роком визволення Шепетівщини від німецьких загарбників став 1944-й. Уже в перших числах січня було звільнено від ворога Корчик, Рилівку, Михайлючку, Поляну, Новичі. З кожним днем, ведучи кровопролитні бої за кожен населений пункт, радянські війська наближались до Шепетівки.

Така основна думка звучала на засіданні «круглого столу» «Солдате, твій подвиг житиме вічно», який відбувся у краєзнавчому музеї. Захід присвячувався 65-й річниці визволення міста Шепетівки від німецько-фашистських загарбників.

Вдолі ветерана Великої Вітчизняної війни, інваліда 1-ї групи з Михайлючки Василя Мелентійовича Якимчука пора визволення Шепетівки від німецько-фашистських загарбників має особливе місце. Адже саме від стін корчагінського міста проліг його ратний шлях на Берлін.
Саме так, із закликом битись за волю рідної землі по-корчагінськи на батьківщині Миколи Островського йшли в атаку молоді хлопці бойових частин радянських військ. Принаймні так раніше оповідали у літературно-мемуарних спогадах минулої доби. Хоча на час свого бойового хрещення під Шепетівкою, як згадує Василь Мелентійович, він уже повною мірою зазнав, що таке війна.