Наша історія до цих пір приховує чимало «білих плям». Однією з таких є подія під Крутами, яка сталася у січні 1918 року. Історики досі так і не дійшли згоди, що ж це була за сторінка в укра-їнських хроніках.
Маючи на меті проаналізувати праці видатних істориків, що висвітлюють питання про бій під Крутами, я зіткнулася з тим, що у багатьох моментах події є суттєва різниця. Виходить, що скільки істориків — стільки версій та теорій.
Наприклад, Наталія Полонська–Василенко описує всього кількома рядками: «…Бахмач обороняв відділ київських юнкерів. На допомогу їм прийшов з Києва відділ студентів – 300 багнетів; вони були знищені під Крутами 28 січня. 27-го зайнято Бахмач…».
Орест Субтельний писав: «…В оточення потрапив загін із 300 гімназистів, які загинули. Їхня смерть здобула їм почесне місце в українському національному пантеоні…».
У працях радянських істориків, наприклад, Дубинського та Шевчука взагалі висвітлено героїзм та втрати більшовиків, а війська, які практично складалися з дітей, названо «бандою» Центральної Ради, «самостійниками», «реакційним студентством».
Достовірних відомостей було і є дуже мало.
Навіть аналізуючи свідчення очевидців, які брали участь у бою, були в одних окопах: Шарого — студента університету Святого Володимира; курсанта Першої Української військової школи Михайлика; бійців студентської сотні — студента Лоського та гімназиста Лукасевича, можна бачити суттєві розбіжності щодо військової підготовки студентів, кількості та складу українських частин, окремих епізодів бою, навіть погодних умов.
Велику плутанину вносять так звані журналістські розслідування.
Першими розбіжностями серед версій істориків є дата бою під Крутами. Як ми знаємо, бій відбувся 29 січня 1918 року. Між тим, є думки, що бій відбувся 27-го, дехто вважає, що з 27 по 29. Є інформація, що Муравйов уже 28 січня підійшов до Дарниці і почав обстрілювати Київ. Це стало детонатором повстання на заводі «Арсенал» в ніч з 28 на 29 січня.
Бій під Крутами був епізодом збройного конф-лікту між Українською Народною Республікою та радянською Росією. На станцію Бахмач ще 21 грудня для охорони кордонів України з півночі прибули дві українські сотні Першої Київської юнацької школи ім. Б.Хмельницького. Згодом прибули ще дві юнацькі сотні. 27 січня прибула Перша сотня новоствореного студентського куреня ім. Січових стрільців, сформована з добровольців – студентів Українського національного університету, університету Святого Володимира, гімназистів старших класів українських гімназій на чолі із сотником Омельченком. Загальна чи-сельність українських сил становила 20 старшин, приблизно 500 юнкерів, 115-130 осіб студентської сотні, на озброєнні яких було 16 кулеметів та саморобний бронепотяг. Командиром був А.Гончаренко. Є відомості, що під час бою до них приєдналися 80 добровольців з підрозділів Вільного Козацтва.
Більшовицькі угруповання налічували загін Єгорова (1300 осіб), Берзіна (3500 осіб), Кудинського (800 осіб), згодом ще приєднався Перший Петроградський загін.
Ось тут спостерігаються розбіжності щодо кількості військових сил. Кількість коливається у більшовиків від 3-6 тисяч бійців, в українських силах від 300 до 600 осіб.
По-друге, йдуть суперечки про те, що юнаки були необстріляними і не тримали зброї у руках, крім того, мали ледь не по 3 обойми на гвинтівку. При цьому вони героїчно оборонялись, йшли у штикові атаки і заподіяли супротивнику неймовірних втрат, приблизно 300 осіб. І це з трьома обоймами?! Їх не вистачить навіть на півгодини. А Гончаренко тримався до вечора, і це факт.
Військовий історик Ярослав Тимченко запевняє, що юнкери були добре підготовлені і оборонялись уміло, влучно стріляли.
Російський історик Пармен Посохов вважає, що студентський курінь січових стрільців складався із студентів-фронтовиків, яких були зараховано до вузу за особистим наказом Грушевського, а та сотня, яка потрапила у полон, дійсно складалася з новобранців, студентів першого курсу, 17-18-річних хлопчаків. Крім того, щодо озброєння – одні історики вважають, що юнкери були озброєні лише багнетами, інші – гвинтівками з 3 обоймами патронів. Дехто доводить, що мали на озброєнні від 16-18 кулеметів та саморобний бронепотяг з гарматою.
Студентський курінь був поділений на 4 чоти по 28-34 осіб, три з них зайняли оборону в окопах, четверта складалася з тих, хто був наймолодшим і не вмів стріляти, вони перебували в резерві. Бій розпочався о 9-й годині й тривав декілька годин. Гончаренко віддав наказ відступати до ешелону. Забравши вбитих та поранених, близько 17-ї години біля ешелону зібралися українські підрозділи. Незабаром з’ясувалось, що не вистачає однієї чоти студентів, яка була у резерві і стояла ближче до станції. Відступаючи у сутінках, вони вийшли на станцію Крути, яка була вже зайнята червоноармійцями і потрапили у полон.
Коли командуючий загонами більшовиків Єгоров дізнався про втрати, які понесли його підрозділи (не менше 300 осіб), то наказав стратити полонених. Їх розстріляли у дворі станції Крути надвечір.
І тут знову розбіжності. Пармен Посохов доводить, що у день розстрілу полонених посадили під арешт, а 7 поранених відправили до шпиталю у Харків. На ранок комісари Лапідус і Моісеєв були здивовані, що юнаків розстріляли. Чому? Наказ віддало вище командування, тобто сам Муравйов. Він доповів командуванню, що під Крутами розбито відбірні війська Центральної Ради на чолі з Петлюрою.
А тут доказ – 27 практично дітей. Тому роз-стріляли розривними кулями, щоб понівечити тіла і вік розстріляних неможливо було б визначити.
Тут легенда породжує легенду. Багато істориків стверджують, що юнаків перед розстрілом катували, кололи багнетами, виколювали очі. Тимченко стверджує, що юнкерів не катували, що дані ексгумації не підтверджують катувань. Відомо, що студент Шульгін був захоронений, обійнявшись зі своїм товаришем Наумовичем.
Загальні втрати українців сягали близько 250 осіб, з них втрати студентської сотні приблизно 80 (27 розстріляних, 10-12 вбитих у бою, 35-40 поранених, 7 полонених). І тут теж думки істориків розходяться. Дорошенко називає імена 11 загиблих, хоча зазначає, що 27 були розстріляні, а де-кілька студентів загинуло раніше.
У 1958 році в Мюнхені та Нью-Йорку у видавництві «Шлях молоді» було надруковано результати 40-річного дослідження Збаражського «Крути. У 40-річчя великого чину 29 січня 1918 – 29 січня 1958». У списку зазначено 18 осіб. Аверкій Гончаренко у рапорті доповів, що загинуло 280 осіб, для перезахоронення приготували 200 гробів, але знайшли лише 27 тіл. Виникає питання: а де ж решта?
На сьогодні відомі прізвища 20 студентів Укра-їнського народного університету: Борозенко–Кононенко, Головащук, сотник Омельченко, Пурик, Сірик, Чижів, Шерстюк; студенти університету Святого Володимира: Андріїв, Божко–Божинський, Дмитренко, Лизогуб, Попович, Шульгін; гімназисти Кирило-Мефодіївської гімназії — Ганкевич і Гнаткевич; прапорщики Кольченко, Піпський, Соколовський, Сорокевич, Тернавський.
Їхні тіла було перепоховано 19 травня 1918 року на Аскольдовій могилі.
Існує також чимало версій, чому сталися трагічні події під Крутами. Одні історики звинувачують керівництво, яке нібито кинуло напризволяще юнаків. Інші відстоюють думку про те, що командування армії УНР розуміло стратегічну важливість оборони бахмацького напрямку і туди мали направити частину Гайдамацького кошу Слобідської України на чолі з С.Петлюрою, але в ніч на 29 січня відбувся більшовицький заколот у Києві і війська було знято з фронту.
Так чи інакше, хочу зазначити, що достовірних відомостей не існувало чи, принаймні, досі не виявлено. Не знайдено жодних офіційних полі-тичних або військових документів про чисельність військ, озброєння, командування, втрати. Дізнавалися про це все, здебільшого, із спогадів.
У радянські часи полеглі в Крутах кваліфікувались як зрадники або просто замовчувались. Деякі дослідники вважають, що трагедія під Крутами увійшла в історію лише тому, що серед розстріляних студентів був племінник міністра внутрішніх справ УНР, члена Центральної Ради Олександра Шульгіна – Володимир Шульгін.
Студентські могили з Аскольдової гори забрали і розбили на цьому місці парк. Про увічнення пам’яті студентів згадали у 1990-х роках, коли Народний Рух України встановив тут дерев’яний хрест.
2006 року Меморіал пам’яті героїв Крут на залізничній станції Крути нарешті відкрили. Автор меморіалу – Анатолій Гайдамака — представив пам’ятник, як насипний пагорб заввишки 7 метрів, на якому встановлено 10-метрову червону колону. Вона мала нагадувати про подібні колони Київського університету, звідки була більшість студентів. Біля підніжжя пагорба збудована капличка, а поруч з пам’ятником викопане озеро у формі хреста.
Пам’ятник був понівечений вандалами у ніч на 21 травня 2007 року.
Готуючи цей матеріал, я не мала на меті очорнити пам’ять героїв Крут. Навпаки, я проаналізувала деякі історичні джерела для того, щоб ми задумались над тим, що історичні події відходять у минуле і дедалі важче дослідити і відтворити правдивість подій. Тому ми маємо берегти пам’ять про героїв, а не обливати їх брудом.
Про це хочеться нагадати тим дослідникам, які стверджують, ніби є більш масштабніші битви, ніж під Крутами. Проте саме тут українці усвідомили, що незалежність Батьківщини виборюється у жорстокій, кривавій боротьбі, виборюється не лише руками дорослих, але й дітей. І в цьому полягає глибокий символічний зміст цієї непере-січної події.
Н.НИКОНОВА,
науковий працівник музею
М.Островського.