Їхні імена безсмертні
П’яти танкістам, учасникам звільнення Шепетівки від німецько-фашистських загарбників – Б.Кошечкіну, О.Пікалову, Л.Баукову, О.Морозу, С.Куркоткіну – у 1969 році, під час святкування 25-ї річниці з дня визволення міста, було присвоєно звання «Почесний громадянин м. Шепетівки». На урочистостях з нагоди святкування 25-ї річниці визволення їм було пов’язано червоні стрічки, вручено свідоцтва і символічні ключі від міста, пам’ятні медалі й подарунки.
Бойовий шлях кожного з них пов’язаний з 4-м танковим Кантемирівським корпусом, який у ході жорстоких боїв звільняв наше місто від ворога.
Хто вони, ці герої? Чи пам’ятають їх шепетівчани?
У краєзнавчому музеї ви зможете побачити фото визволителів. Тут дбайливо зберігаються їхні листи, спогади.
Із спогадів командира 13-ї танкової бригади Леоніда Івановича Баукова: «Великий і героїчний шлях пройшла 13-та танкова бригада важкими фронтовими дорогами, багато міст та сіл звільнили танкісти на цьому шляху, але визволення Шепетівки – особлива сторінка в історії бригади.
…Бої йшли за кожну вулицю, кожний будинок. Очолювали наступ танкісти 1-го та 2-го танкового батальйонів під командуванням гвардії майора О.М.Мороза і гвардії майора Г.І.Диркова. Мужньо воювали екіпажі танкістів-офіцерів О.М.Пікалова, Б.Г.Кошечкіна, В.О.Ігнатьєва, О.Л.Зубка, Ф.Я.Спахова, М.Ф.Рукавичка, В.В.Білогерцева, В.А.Вороніна, А.С.Воробйова і багатьох інших…».
Л.Бауков знав кожного командира, бійця бригади. Його любили і поважали за вимогливість і справедливість. Хороший досвідчений коман-дир вмів швидко орієнтуватись у бойовій обстановці. Так було і в наступальних, і в оборонних боях за Шепетівку. Після звільнення міста 13-та танкова бригада обороняла північно-західну околицю Шепетівки. Щоб захистити танки, бій-ці бригади Баукова розмістили танки у котло-ванах, у кожному з яких були два майданчики – один у глибині, другий – вище. Таким чином, з верхнього майданчика здійснювали обстріл ворожих військ, які наступали, а фашистські снаряди не могли влучити у танки, розташова-ні у нижній частині котлована.
Жорстокі оборонні бої були 13, 18 лютого, до кінця місяця танкісти обороняли місто. Вони вистояли — ворог не пройшов. Тринадцятій танковій бригаді Баукова присвоєно найменування «Шепетівська», а її командир був нагород-жений орденом Червоного Прапора.
У краєзнавчому музеї зберігаються спогади танкістів 13-ї танкової бригади. З листа командира танка старшого лейтенанта Володимира Олександровича Ігнатьєва «…У бригаді Леоніда Івановича Баукова називали «батею», говорили: «Наш комбриг нам, як батько рідний». З ним було легко. Просто він розумів кожного».
А було полковнику Л.І.Баукову в 1944 році лише 30 років. Перед війною закінчив танкове училище, на початку війни – заочно два курси Академії бронетанкових та механізованих військ. Його знали у військах як скромного, во-льового, хороброго офіцера.
У 1943-1944 роках Л.Бауков командував 13-ю танковою бригадою, яка з боями звільняла Україну. У жовтні 1944 року бойового офіцера призначили заступником командира 4-го танкового Кантемирівського корпусу, який з боями дійшов до Праги.
Після війни генерал-полковник Л.І.Бауков довгий час був першим заступником командуючого військами одного з військових округів.
Коли пішов у відставку, довгий час був головою Ради ветеранів Кантемирівської дивізії. Написав книгу «Перша заповідь» про славний шлях 4-го танкового Кантемирівського корпусу.
Постійно зустрічався з бойовими фронтовими друзями. Гостинно його зустрічали у Шепетівці у дні святкування визволення міста. Тут він зустрічався з бойовим побратимом Олександром Морозом.
*****
Із спогадів командира 1-го танкового баталь-йону 13-ї танкової бригади О.М.Мороза: «Шепетівська бойова операція запам’яталася назавжди. Тут танкісти вистояли у жорстоких боях…».
А далі він згадує, як вранці 10 лютого його батальйон, ведучи на ходу вогонь, стрімко увірвався на вулиці міста. Попереду були танкісти екіпажів Б.К.Кошечкіна, І.Л.Новосельцева, І.П.Фролова, самохідна гармата Г.В.Танцорова та інших танкістів. Екіпаж танка Олександра Мороза вів жорстокий бій на південно-західній околиці міста, підбив два танки, був поранений. За звільнення Шепетівки нагороджений орденом Червоної Зірки.
Олександр Мороз, тоді молодий 24-річний ма-йор, умів і боєм керувати, і воювати, адже на фронті він з червня 1941 року. Напередодні війни закінчив бронетанкове училище. Відчув біль відступу 1941 року і радість перемог у 1943-1945 роках. Учасник переможної Сталінградської битви. Про те, як воював, свідчать нагороди – два ордени Червоного Прапора, орден Червоної Зірки, за бій у м.Гайвороні, у якому підбив 8 танків і 4 самохідних гармати, — орден Леніна.
О.М.Мороз розпочав службу командиром танкового взводу, а закінчив війну у Празі командиром танкового батальйону. Після війни служив у танкових військах. Пішов у запас у званні підполковника.
Згодом Олександр Миколайович опанував мирну професію – був макетником художньо-виробничого комбінату в м. Сімферополі. Він і тут досяг великої майстерності. Його макети бойових машин, танків, будов, заводів демонструвалися на багатьох виставках України і за рубежем. Музею М.Островського Олександр Миколайович подарував макет танка Т-34, який займає почесне місце в експозиції краєзнавчого музею. А ще ветеран постійно дбав про увічнення пам’яті своїх однополчан — танкістів, які загинули у полум’ї війни.
«Ми, ветерани-кантемирівці, висловлюємо усім трудящим міста Шепетівки велику сердечну подяку за постійне піклування про увічнення пам’яті наших бойових товаришів, які загинули, визволяючи місто від фашистських окупантів», — це рядки з листа О.М.Мороза, написаного у 1968 році. Дякував ветеран-кантемирівець за пам’ятник – танк Т-34, встановлений на площі Слави у Шепетівці в листопаді 1967 року.
*****
Визволяв наше місто і друг О.М.Мороза – старший лейтенант Олександр Михайлович Пікалов, який у його батальйоні був командиром танка.
О.М.Пікалов народився на Орловщині. Після закінчення школи приїхав у Луганськ, опанував професію шахтаря. З 1939 року — на службі в Червоній Армії. Закінчив Сталінградське танкове училище. З першого до останнього дня Великої Вітчизняної війни воював на фронтах. Двічі був важко поранений. Після лікування у госпіталі повернувся в рідну 13-у танкову бригаду.
Мужньо воював екіпаж танка старшого лейтенанта Пікалова на вулицях Шепетівки. Він згадує, що вуличні бої дуже важкими, ворог стріляв з-за кожного будинку. Його танк нищив ворожі гармати, підбивав танки. У Шепетівці кантемирівець був поранений. За хоробрість одержав бойову нагороду – орден Червоної Зірки. У краєзнавчий музей визволитель подарував танковий шолом, який довго беріг як реліквію воєнних років.
Назавжди запам’яталися Олександру Пікалову Карпати — не красою, а важким боєм, який мало не коштував йому життя. Батальйон О.М.Мороза знову був на передньому краї бойових дій. Екіпаж танка старшого лейтенанта Пікалова одержав важке і дуже відповідальне завдання – провести розвідку розташування сил, вогневих позицій ворога на підступах до річки Вислок. У цьому нерівному бою танк Пікалова було підбито, екіпаж 6 годин відбивав кулеметним вогнем атаки воро-га. Командир був важко поранений. Однак вночі бійцям вдалося прорватися у розташування свого батальйону, подолавши важкі півтора кіло-метри. О.М.Пікалов доповів командуванню важливі розвідувальні дані. За подвиг у Карпатах Олександру Михайловичу було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.
У післявоєнні роки О.М.Пікалов повернувся до мирної професії шахтаря. Працював гірничим майстром на шахті «Україна» у м.Перевальську Луганської області. Йому було присвоєно звання «Почесний шахтар» із врученням знака «Шахтарська слава» 1-го ступеня.
Олександр Михайлович був надзвичайно доброзичливою, чесною людиною, його шанували і в сім’ї, і на шахті, і друзі, і ветерани-кантемирівці, з якими постійно підтримував зв’язок. Він ходив вулицями нашого міста у 1969 року, згадував бої, своїх однополчан, милувався красою мирної Шепетівки.
*****
Почесний громадяни м.Шепетівки Семен Костянтинович Куркоткін — відома і шанована людина серед шепетівчан.
Народився 13 лютого 1917 року в селі Запрудному Раменського району Московського облас-ті у селянській сім’ї. У лавах Червоної Армії з 1937 року. Закінчив Орловське бронетанкове учи-лище, а в 1941 році – військо-політичне училище. У роки Великої Вітчизняної війни С.Куркоткін пройшов бойовий шлях від командира танка до командира бригади, від лейтенанта до підполковника. Воював під Ленінградом, Воронежем, з боями звільняв Україну, у складі 4-го гвардійсь-кого танкового Кантемирівського корпусу дій-шов до Праги.
Після звільнення Шепетівки тривалий час йшли оборонні бої. Західну частину міста обороняла 14-та гвардійська танкова бригада. Вісімнадцятого лютого 1944 року гітлерівці спробували прорвати оборонний рубіж бригади. Ворожа атака почалася із сильного бомбардування, артиле-рійського і мінометного вогню, а потім у бій рушив ворожий полк піхоти з танками.
Танкісти-кантемирівці вистояли у цьому запеклому жорстокому бою. Загинув смертю героя командир 14-ї гвардії танкової бригади Веніамін Андрійович Петров. Отож бригаду очолив майор С.К.Куркоткін.
Командир 4-го танкового корпусу генерал-лейтенант танкових військ П.Полубояров відзначав у характеристиці: «…У період напружених боїв, коли вибув із строю командир бригади, тов. Куркоткін прийняв командування на себе. Під його умілим керівництвом бригада виконувала складні бойові завдання, заподіяла великих втрат у живій силі й техніці противнику, не втративши зі свого боку жодного танка».
С.Куркоткін вміло командував 14-ю гвардійською танковою бригадою, яка за проявлену стійкість та героїзм у боях за Шепетівку нагороджена орденом Червоного Прапора.
Молодого талановитого командира, який мав великий бойовий досвід, наприкінці 1944 року призначають командиром 13-ї танкової бригади, якою він командував до 1946 року. Було підполковнику лише 27 років. Груди комбата уже на той час прикрашали три ордени Червоного Прапора та орден Вітчизняної війни 1-го ступеня. Офіцер був вимогливим до себе і до підлеглих, але завжди справедливим і чуйним до бійців.
У післявоєнні роки С.К.Куркоткін закінчив Військову академію бронетанкових військ та Військову академію Генерального штабу. З 1972-го по 1988 рік був заступником міністра оборони СРСР, начальником Тилу Збройних Сил СРСР. У березні 1983 року йому присвоєно військове звання Маршал Радянського Союзу.
У 1981 році за великий внесок у підготовку та підвищення бойової готовності військ, мужність та відвагу, проявлену в роки Великої Вітчизняної війни Семену Костянтиновичу Куркоткіну присвоєно звання Героя Радянського Союзу, він нагороджений багатьма орденами.
Військові заслуги С.Куркоткіна, безперечно, великі, та для шепетівчан у далекому 1944 році він з танкістами 14-ї гвардійської танкової бригади завоював найголовніше – мир. За це йому низький уклін і пам’ять у віках.

*****
Ім’я Почесного громадянина м. Шепетівки Бориса Кузьмича Кошечкіна добре відоме шепе-тівчанам, адже він не раз приїжджав на шепе-тівську землю, щоб пригадати свою бойову молодість, подякувати за пам’ять про воїнів-визволителів.
Десятого лютого 1944 року танки командира роти старшого лейтенанта Кошечкіна одними з перших з боєм увірвалися в Шепетівку. Перед цим був запеклий бій за село Судилків. А у Шепетівці їх чекали важкі вуличні бої, у яких сміливі кантемирівці нищили ворожі гармати, міномети, підбивали танки.
Деталі бою важко передати. Це перемога і смерть, це дим, стрілянина і вибухи снарядів… І на кожному кроці із засади може з’явитися ворожа потвора німецького «тигра».
З перемогою вийшли гвардійці у цих боях, прорвалися на південно-західну частину Шепетівки і там тримали оборону до 26 лютого 1944 року.
У спогадах Б.Кошечкін пише: «Бій за Шепетівку був жорстокий. Багато наших танкістів полягло на Шепетівській землі. Героями я вважаю тих, хто назавжди залишився лежати на полях битв. Адже вони віддали найдорожче для Перемоги – своє життя…»
З теплотою він згадував командира баталь-йона О.М.Мороза, з яким завжди надійно і впевнено було йти у бій, друзів-однополчан Івана Фролова, Федора Спахова, Василя Олександрова, Олександра Пікалова, Григорія Танцорова та інших. «…Ніколи не забуду очі свого радиста Вані Черенкова. Іван був поранений осколком міни. Як зараз бачу: лежить мій Ваня біля танка, очі відкриті і сльози котяться по щоках. Було солдату всього 19 років…». Це було на Шепетівській землі.
Приїжджаючи до Шепетівки, Борис Кошечкін у спогадах завжди хотів назвати якнайбільше імен танкістів, його друзі були ніби з ним поряд.
Українська земля було дорога воїну, адже з боями він визволяв не один населений пункт.
За бої під Тернополем 23-річний Борис Кошечкін одержав високе звання Герой Радянського Союзу. Тут йому довелось з боєм проривати німецьку оборону. В районі села Шляхтинці під Тернополем підрозділ Кошечкіна знищив 26 танків ворога, 30 гармат, близько 400 автоматників. Сам Б.Кошечкін горів у танку, був важко поранений. Доля подарувала йому життя і на цей раз. Однак після довгого лікування воювати більше не довелось. Перемогу він зустрів у Москві.
Після війни Б.Кошечкін пов’язав своє життя з армією: закінчив академію бронетанкових військ, працював викладачем військового училища.
У 1972 році полковник Кошечкін пішов у запас. Україна, за яку він воював, стала йому другим домом. Живе ветеран у Києві, однак часто згадує росіянин і рідне село Бекетовку Ульяновської області, де він народився.
У сім’ї було 7 дітей, дитинство голодне, босоноге, голод на Поволжі назавжди закарбувався у його пам’яті. Опухлий від голоду, весною 1933 року шукав на полі гнилу картоплю, перші листочки кропиви. Вижив, щоб цінувати кожну мить життя, перемагати труднощі і йти вперед.
У житті К.Б.Кошечкін усього досяг сам — наполегливим навчанням, важкою працею. А навчався він і у педагогічному технікумі, і у Хабаровському аероклубі. Працював учителем, потім на Хабаровському військовому заводі слюсарем, кочегаром, сантехніком. Мріяв стати льотчиком. Однак не судилось.
З 1940 року служив у рядах Червоної Армії. Став танкістом. У 1942 році закінчив Казанське танкове училище. На фронті — з 1943 року. У танковому бою під Прохорівкою за відвагу одержав перший орден — Червоної Зірки. Нині груди ветерана прикрашають Зірка Героя, орден Леніна, три ордени Вітчизняної війни 1-го ступеня, два ордени Червоної Зірки. Вони нагадують про бої, про славних друзів-кантемирівців.
«Скільки років пройшло, а при слові «війна» здригаюсь. Хай буде вона проклята…», — пи-ше ветеран, якому йде ось уже 89 рік. Він — один з небагатьох, хто дожив до наших днів.
Журавлиним ключем повертаються до вете-рана з вічності його друзі-однополчани. А нам залишається пам’ятати про їхній подвиг…
Л.ЮХИМОВИЧ,
науковий працівник краєзнавчого музею.