Серед грандіозних битв Великої Вітчизняної війни особливе місце займають операції з визволення України від фашистських загарбників.
Героїчна епопея визволення тривала 680 днів і ночей – з листопада 1942-го по жовтень 1944 року.
А почався переможний наступ Червоної Армії після розгрому фашистських військ під Сталінградом.
Шістнадцятого грудня 1942 року війська Воронезького і Брянського фронтів під командуванням генералів Ф.І.Голікова та М.А.Рейтера перейшли у наступ. Першими на землю ступили воїни 573-го полку 195-ї стрілецької дивізії 1-ї гвардійської армії Південно-Західного фронту. Це сталося 18 грудня 1942 року. Було звільнено с.Півнівку Міловського району Ворошиловградської області — перший населений пункт на території України.

У селі Ленківцях Шепетівського району встай час у селі не знали, де могила героя односельчанина. Але учні Ленковецької школи вели пошук і з’ясували, що Іван Михайлович По-ліщук похований у братській могилі на станції Сінельниково Дніпропетровської області.
Народився І.Поліщук 15 січня 1918 року в селі Ленківцях у селянській родині. До війни працював старшим піонервожатим у сільській школі. У армії з — 1937 року. Закінчив Харківське піхотне училище, вищі стрілецькі курси «Постріл». На фронті — з листопада 1941 року.
До кінця вересня 1943 року весь Донбас було очищено від ворога. Радянські війська вийшли до Дніпра. Першим форсував річку 100-й гвар-дійський стрілецький полк під командуванням гвардії майора Поліщука, який блискуче орга-нізував переправу особистого складу та техніки. І.Поліщуку вдалося переправитися через Дніпро 27 вересня 1943 року. За два кілометри нижче за течією на правий берег переправлялися частини відступаючої ворожої дивізії. Гітлерівці сподівалися, що зможуть відірватися від наших наступаючих частин і зайняти оборону в районі селища Військового. Але їх задум було розгадано. По ворожій переправі завдала удару наша артилерія.

Сергій Іванович КЛІМОВИЧ народився 22 бе резня 1909 року у Шепетівці, в сім’ї селянина. В 1921 році закінчив двокласне міське училище, але далі навчатися не зміг через важкий матеріальний стан сім’ї. Лише у 1932 році закінчив вечірню школу робітничої молоді. У 1931-му вступив до комсомолу. Коли організувався перший приміський колгосп «Більшовицька правда», Сергій стає членом колгоспу, працює на полі. У 1934 році закінчує курси бригадирів при політвідділі Шепетівської МТС і стає бригадиром рільничої бригади цього ж колгоспу. Бригада Сергія Клімовича неодноразово відзначалася за кращу роботу.
З перших днів Великої Вітчизняної війни С.Клімович — боєць шепетівського винищувального батальйону, пізніше евакуювався з виконкомом, а з серпня 1941 року — на службі в РСЧА. Після закінчення Гомельського військового училища йде на фронт, з червня 1943 року воював на Воронезькому, Білоруському та Першому Українському фронтах.

У 1943 році здійснив свій подвиг Георгій Максимович КУДАШОВ. Його знали у Шепетівці майже усі. Народився Г.М.Кудашов 7 січня 1919 року на станції Тайга Кемеровської області. У Шепетівку приїхав з родиною в 1936 році, коли йому виповнилося 17 років, і почав працювати слюсарем у паровозному депо, а після закінчення Київської технічної школи паровозних машиністів — помічником машиніста.
На одній із фотографій, які зберігаються в фондах музею М.Островського, зафіксовано худорлявого юнака, який стоїть біля паровоза. Це Георгій Кудашов — майбутній військовий начальник паровозного депо у Берліні в 1945 році.
Війна застала Кудашова на строковій службі. Після закінчення училища старшину Кудашова призначили командиром взводу 391-го стрілецького полку 170-ї стрілецької дивізії, яка вела бої на Орловському плацдармі.

Місто Шепетівка стало другою «малою батьківщиною» для росіянина Бориса Петровича БЄГОУЛЄВА. Народився він 25 жовтня 1905 року в с.Дурницино Архангельської області. В армії — з 1927 року, 1930 року закінчив Ленінградське медичне училище. У 1938 році Бєгоулєв служив на Далекому Сході, зубним лікарем 120-го стрілецького полку.
Коли почався збройний конфлікт з Японією в районі озера Хасан, військовий лікар 2-го рангу Бєгоулєв брав участь у штурмі висоти Заозерної 7 серпня 1938 року. Під час бою рота потрапила в оточення. Командир загинув, тому командування ротою взяв на себе Бєгоулєв. Протягом доби оточена рота під командуванням Бориса Петровича вела нерівний бій з переважаючими силами ворога. Незважаючи на дві контузії та кілька осколочних поранень, Бєгоулєв продовжував командувати ротою і утримав висоту. За мужність і відвагу, проявлені у боях з японськими загарбниками, 25 жовтня 1938 року Б.П.Бєгоулєву було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Визволення Шепетівки
Роком визволення Шепетівщини від німецьких загарбників став 1944-й. Уже в перших числах січня було звільнено від ворога Корчик, Рилівку, Михайлючку, Поляну, Новичі. З кожним днем, ведучи кровопролитні бої за кожен населений пункт, радянські війська наближались до Шепетівки.

Вдолі ветерана Великої Вітчизняної війни, інваліда 1-ї групи з Михайлючки Василя Мелентійовича Якимчука пора визволення Шепетівки від німецько-фашистських загарбників має особливе місце. Адже саме від стін корчагінського міста проліг його ратний шлях на Берлін.
Саме так, із закликом битись за волю рідної землі по-корчагінськи на батьківщині Миколи Островського йшли в атаку молоді хлопці бойових частин радянських військ. Принаймні так раніше оповідали у літературно-мемуарних спогадах минулої доби. Хоча на час свого бойового хрещення під Шепетівкою, як згадує Василь Мелентійович, він уже повною мірою зазнав, що таке війна.

Похід селян у Таврію за волею» (1856 р.)
Але й після придушення «Київської козаччин селянський рух не припинився. Уже незабаром після закінчення Кримської війни, у квітні 1856 p., почався новий його спалах, що дістав назву «похід селян у Таврію за волею». Приводом до непокори поміщикам і масових утеч селян до Криму стали вперті чутки, які з швидкістю блискавки поширювалися по селах, про те, що начебто цар закликає поміщицьких селян заселяти зруйновані в час війни місцевості Криму і за це обіцяє їм волю, допомогу і високу поденну плату за казенні роботи. Так, в Ізюмському повіті на Харківщині котилася чутка, що десь за Дніпром, в Херсонських степах на горі сидить цар і роздає волю. А в Катеринославській і Херсонській губерніях також розносилася чутка, що на Перекопі в золотій шапці сидить цар і всім, хто приходить, роздає волю, а ті, хто не з'явиться або спізниться, залишаться по-старому в панській неволі.

МІСЦЕ Й РОЛЬ ЛЮДИНИ В ІСТОРІЇ

Важливе місце в філософії історії займає проблема місця й ролі людини в історії.
Людина – це вільна особа, яка має права і можливості сама визначати свої життєві цілі, вибирати напрями діяльності, свій добробут і суспільний статус. Вона, на мою думку, займає визначальне місце в історії. Роль особистості в історії надзвичайно велика, зокрема видатної особистості. Своїми діями, вчинками людина здатна впливати на перебіг історичних подій. Кожна людина є відповідальною перед історією, і в цьому є елемент ризику, пов’язаний із вирішенням особою питань історичного розвитку, бо перебільшення ролі людини може призвести до викривлення розуміння історичного процесу в теорії і до значних деформацій на практиці.
Я вважаю, що хід історичного розвитку призводить до наростаючої суверенності особистого існування та поглиблення її ролі у загальному способі людського буття. Всі історичні події розвиваються і проявляються через людину і завдяки їй.

Депортация кримських татар 18 травня 1944 року

Згідно з графіком депортації, вона мала розпочатися рано вранці 18 травня. Проте в деяких місцях акція розпочалася вже 17 травня.
Перш за все, треба звернути увагу на те, як кримським татарам оголошувалося, що вони з цього моменту – люди поза законом. Тобто про те, що з ними можна робити все, що завгодно без суду і слідства, що вони втрачають право жити у своєму домі, на своїй землі. Суть такого вироку, при всій його жахливості ще можна було б осмислити, якби жертвам роз’яснювали нормальними людськими словами сенс того, що відбувається. Але в тому то і справа, що вирок промовлявся злобним, загрозливим тоном, однією-двома уривчастими фразами, після чого на питання вже не відповідали, поспішаючи перейти до справи. Ось як згадує ці страшні хвилини свого життя Халіде Чуб: “Я дуже добре пам’ятаю ті страшні дні депортації, тому що забути це неможливо. Пам’ятаю все: як прийшли вранці солдати і вивели нас, нічого не розуміючих, як везли нас в брудних вагонах, як худобу. Пам’ятаю, як ми мучились від голоду, як помирали люди”.