Перша президентська каденція Б.М.Єльцина Розпад Радянського Союзу
Борис Єльцин, незважаючи на його всенародне обрання президентом і чималою популярністю, в умовах збереження союзного Центра залишався скоріше декоративною фігурою. Серпневий путч, що завдав удару одночасно й по Союзі, і по його президентові Михайлові Горбачову, і був для нового російського правлячого класу кращим подарунком. Влада Борису Єльцину впала просто в руки. Спроба повернутися назад, у СРСР стала поштовхом, що прискорив рух Росії до незалежності, а Єльцина поставила на вершину влади.
Горбачов зібравши останні сили спробував зупинити процес розпаду СРСР через відродження новоогарьовського процесу, усе ще сподіваючись на пакт республіканських еліт. На початку вересня йому вдалося домогтися згоди керівників десяти республік, включаючи і Єльцина, на організацію перехідних структур влади, що включала "клуб президентів" - Державна рада, нова Верховна рада, Міжреспубліканський економічний комітет. Одночасно почалася підготовка договору про Союз Суверенних Держав, у якому кожна республіка сама б визначила форму участі. Ця домовленість була схвалена на п'ятому позачерговому й останньому З'їзді народних депутатів СРСР 2-5 вересня. Але після з'їзду Єльцин запропонував свій варіант союзного договору, у якому по суті йшла мова про формування аморфного союзу за зразком ЄЕС із ослабленими функціями координуючих структур. Втім, у вересні Єльцин ще продовжував коливатися. У якийсь момент, здавалося, він вирішив все-таки взяти на себе функцію нового інтегратора.

Політична характеристика Олександра Лукашенка.
Явище Лукашенко - цікавий історичний, політичний і соціально-психологічний феномен. У його особистості одночасно як унікальність, так і типовість нинішнього переломного історичного періоду, білоруського менталітету, тих складних, суперечливих процесів, які відбуваються в посттоталітарному суспільстві.
Ставши депутатом Верховної Ради СРСР 12-го скликання, Лукашенко здійснив свою мрію. Він став політиком загальнореспубліканського масштабу. Подібно іншим своїм колегам, новобранцям демократії, Лукашенко прийшов у парламент із більшим ентузіазмом, політичним темпераментом, амбіціями, величезним бажанням усе змінити до кращого, але з досить обмеженим розумінням трансформаційних процесів, що відбуваються, і недостатнім рівнем системного мислення. У парламенті Лукашенко відразу ж став одним із самих активних депутатів. Насамперед, Лукашенко показав себе лютим супротивником партійної номенклатури. Лукашенко цього періоду - активний прихильник ринкових відносин. Він критикує Раду Міністрів за гальмування реформ в економіці. Лукашенко обурений тим, що «держзамовлення й ціни встановлюються адміністративним порядком», що уряд дає вказівку «банкам направляти кредити туди, куди Рада міністрів скаже». Лукашенко обвинувачує уряд в економічному популізмі, що за рахунок друкування порожніх грошей підвищується зарплата й цим хочуть погасити невдоволення народу, щоб простягнути на своїх посадах ще кілька років. Ще більш цікаво зрівняти сьогоднішнього президента, твердого захисника колгоспно-радгоспного ладу, з тодішнім депутатом Лукашенко. У той час він стверджував, що на селі зложилася кріпосницька, феодальна система. В останній рік існування СРСР Лукашенко був прибічником суверенної Білорусі. Із самого початку депутатської діяльності Лукашенко створив собі стійкий образ чесного, щирого й справедливого політика, захисника народу.
З початком своєї депутатської діяльності Лукашенко швидко відчув упевненість у своїх силах і зрозумів, що може претендувати на більше. Першу спробу стати кимсь більшим, ніж просто депутатом, він почав на початку роботи парламенту.

Соціально - економчний розвиток Білорусії
У радянський період Білорусь перетворилася в одну з провідних індустріально-аграрних республік СРСР. Промисловість розвивалася особливо швидко у післявоєнні роки, коли були збудовані великі підприємства з виробництва тракторів, автомобілів, штучного волокна і радіоапаратури. В цей час у Білорусі був створений потужний агропромисловий комплекс.

Зовнішня політика Білорусії
Розробка концептуальних основ зовнішньої політики Республіки Білорусь явно затяглася. У той час як сусідні країни вже позначили свої зовнішньополітичні переваги, і визначилися у своїх зовнішньополітичних пріоритетах у Мінська дотепер немає докладного документа, де були б авторитетно й розгорнуто викладені зовнішньополітичні устремління країни, дані реалістичні оцінки місця й ролі молодої держави в Європі й світі - з урахуванням тенденцій і перспектив розвитку сучасної системи міжнародних відносин.
Концепція зовнішньої політики Республіки Білорусь розробляється вже не один рік, але усе ще не погоджена. Останній з варіантів, що вийшов з надр Міністерства закордонних справ у червні 1997 року, спрямований в адміністрацію президента, і з тих пір про нього нічого не було чутно. Цей документ, як видно, призначений тільки для внутрішнього користування й не стане відомий широкій громадськості.
Зрозуміло, очікувати від такого роду розробок більше, ніж вони здатні дати, було б неправильно. Але за умови, що концепція опирається на об'єктивний, неупереджений аналіз явищ і процесів, на науково обґрунтовані прогнозні оцінки, вона здатна стати корисним орієнтиром для дипломатії. На жаль, про Концепцію зовнішньої політики Республіки Білорусь у її теперішнім формулюванні цього не скажеш.[4. C.287].
Насамперед у ній не систематизовані й не описані національні інтереси країни в області міжнародних відносин, які, властиво, і повинні визначати зовнішньополітичний курс. Не показана специфіка, самобутності Білорусії як суверенної європейської держави з відмінним зовнішньополітичним профілем. Немає в концепції й стратегічного бачення того, у якому напрямку розвивається система міжнародних відносин у Європі, як Білорусії краще вмонтуватися в нову європейську архітектуру й підключитися до інтеграційних процесів, що набирають силу, на континенті.

Політичний розвиток Білорусії.
Після розпаду Радянського Союзу Білорусь розпочала свій новий політичний розвиток, який на сьогодні з багатьох аспектів розглядається світовим співтовариством, і є суперечливим.
На основі аналізу політичної ситуації в Білорусі визначено, що навіть прийняття Конституції не посприяло встановленню балансу між гілками влади. Президент Білорусі по суті позбавляє парламент не лише політичного, а й фінансового верховенства. Право парламенту розглядати проекти законів не є виключним (президентські декрети також мають силу закону), а також дуже девальвоване залежністю законодавчого процесу від владного впливу президента. Парламент Білорусі не структуровано за політичною ознакою, в ньому немає опозиції або фракцій політичних партій, він неспроможний ефективно контролювати інші гілки влади.
Ступінь залежності виконавчої влади від Глави держави у Білорусі надзвичайно високою. За чинною Конституцією уряд визначений як центральний орган виконавчої влади "при Президентові Республіки Білорусь". У відповідності з цим, а також внаслідок стійкої схильності нині діючого президента О.Лукашенка до адміністративно-командного стилю управління, виконавча влада виконує, по суті, технічну роль в реалізації політики Президента - здійснює поточне керівництво народним господарством. Вищезазначене зайвий раз переконує у нагальній необхідності політичної реформи, ключовим елементом якої є зміщення центру реальної влади від президентських структур до політично відповідального уряду, який формувався би парламентською більшістю .

Основные типы избирательной системы.

Результаты выборов, определяющие победителей и побежденных, во многом зависят от типа избирательной системы. Существуют два основных типа: мажоритарная и пропорциональная. При мажоритар¬ной системе от каждого избирательного округа избирается один де¬путат. Победителем на выборах считается кандидат, набравший наи¬большее число голосов. При такой системе, если по одному и тому же округу баллотируются не два, а несколько кандидатов, победу мо¬жет одержать и тот, кто набрал менее 50% голосов. Показательно, что не раз консервативная партия Великобритании одерживала победу, получив лишь около 40% голосов избирателей, поскольку остальной электорат делился между лейбористской партией и либерально-со¬циал-демократическим альянсом. Почти во всех англоязычных стра¬нах в соответствии с господствовавшей там мажоритарной системой депутаты в законодательные собрания избираются от округов, от кото¬рых избирается единственный кандидат. В данном округе партия должна завоевать большинство голосов, чтобы одержать победу. Мень¬шинство здесь оказывается непредставленным в законодательном собрании.

Избирательная кампания.

Для проведения выборов вся территория страны или в зависимо¬сти от характера выборов (всеобщие, региональные, местные и т.д.) - области, провинции, районы разбиваются на избирательные округа, от которых избирается соответствующее число депутатов. Размер округа зависит от уровня выборов. Если для проведения ме¬стных выборов создаются небольшие округа на базе городского рай¬она, поселка, деревни, то для проведения выборов областного, ре¬гионального или федерального уровня несколько таких округов объе¬диняются в один большой. Как правило, избирательные округа соз¬даются таким образом, чтобы каждый депутат (в зависимости от власт¬ного уровня) избирался от равного числа жителей или избирателей.

Избирательный процесс: механизм и процедура.

С принципом представительства партии как законной оппозиции тесно связана идея выборности, призванной обеспечить народный суверенитет и представительство всех заинтересованных группиро¬вок и слоев населения в системе власти через партии. Роль вырази¬теля народного суверенитета отводится лишь избирательному кор¬пусу. Выборы, по сути дела, являются одним из ведущих институтов легитимизации существующей политической системы и политическо¬го режима. Учитывая этот факт, в индустриально развитых странах большое внимание уделяется подготовке подрастающего поколения к участию в политическом и особенно в избирательном процессе. Большая роль в этом плане отводится системе образования, а также различным механизмам - от официальных празднований националь¬ных праздников до мероприятий патриотических и политических организаций. Избирательные кампании уже сами по себе обеспечи¬вают возможности для пропаганды достоинств участия в голосова¬нии. Мероприятия с целью стимулирования участия в выборах не только усиливают политический интерес, но и оказывают значи¬тельное влияние на установки граждан в отношении правительствен¬ного процесса. Акт участия в выборах уже сам по себе увеличивает веру граждан в законность и ответственность правительства.

Факторы и условия формирования институционализации политических партий.

Одним из первых предложил определение политической партии известный английский политический деятель и философ XVIII в. Э. Берк. "Партия, - писал он, - представляет собой организацию людей, объединенных с целью продвижения совместными усилиями национального интереса, руководствуясь некоторым специфическим принципом, относительно которого все они пришли к согласию". Современное понимание партий с соответствующими типологически¬ми признаками начало формироваться в XIX - начале XX в. Интерес представляет позиция немецкого исследователя В. Хасбаха, который рассматривал партию как "союз людей с одинаковыми политически¬ми взглядами и целями, стремящихся к завоеванию политической власти с целью использования ее для реализации собственных ин¬тересов". Наиболее интересное определение дал М. Вебер, который считал партии "общественными организациями, опирающимися на добровольный прием членов, ставящих себе целью завоевание власти для своего руководства и обеспечение активным членам соответству¬ющих условий (духовных и материальных) для получения опреде¬ленных материальных выгод или личных привилегий либо того и другого одновременно".

Современные партии и парламентские выборы в Росии 1999года
(расстановка сил и правила игры).

В мире партийной политики России сегодня принято выделять четыре идеолого-политические позиции, которые занимают соответственно: коммунисты, некоммунистические националисты, квазицентр (партии властной или стремящейся к овладению федеральной властью номенклатуры) и демократы. Конечно, эта классификация, как и любая иная, схематизирует общую картину. Но даже при самом беглом взгляде на всю недавнюю историю российской многопартийности легко заметить, что от выборов к выборам избиратели выбирали в Государственную Думу партийные и предпартийные образования, которые охватывают преобладающую часть всего спектра политических предпочтений, существующих в обществе. Чтобы там ни говорили о жесткости и несправедливости 5%-ного барьера, за чертой партийной половины Госдумы ни разу не оставалось ни одного влиятельного политического течения. Внутри каждого сектора менялись фавориты, но разделение электорального поля на несколько крупных секторов оставалось довольно устойчивым.