Індонезія після Сухарто еволюція політичної системи.
Новому уряду довелося вирішувати ті ж проблеми, які привели до падіння режиму Сухарто. Під тиском опозиції уряд розпочав кардинальні реформи у галузі економіки і управлінні. Були скасовані ряд привілеїв колишньому президентові і його родині, ослаблений контроль над засобами масової інформації й розширені повноваження провінційних органів влади. У червні 1998 уряд президента Хабібі підтвердив намір провести президентські й парламентські вибори, і до липня були зареєстровані більше 40 нових політичних партій. Парламентські вибори відбулися 7 червня 1999. Виборцям було запропоновано вибрати 462 законодавця із числа 10,5 тис. кандидатів від 48 політичних партій. На перше місце вперше за увесь час свого існування вийшла опозиційна Демократична партія Індонезії, що одержала 153 місця в парламенті і 33,7% голосів. Голкар завоював 120 місць (20,9% голосів), Партія єдності й розвитку - 58 місць (10,7%), Партія національного пробудження - 51 місце (17,1%) і Партія національного мандата - 35 місць (7,3%). 44 мандата, що залишилися розділили 14 партій.

Сухарто : філософія, стиль лідерства, роль у житті країни.

У ніч із 30 вересня на 1 жовтня 1965 став переломним у політичному розвитку Індонезії підрозділи повсталих зайняли стратегічні частини Джакарти; були схоплені й убиті шість високопоставлених генералів, що обвинувачувалися в участі в змові проти Сухарто, включаючи головнокомандувача сухопутних військ Ахмада Яні. Повсталі заявили про розпуск уряду й перехід всієї влади в руки «Революційної ради», але більше не почали ніяких спроб закріпити своє положення. Розрізнені виступи в підтримку «Руху 30 вересня» відбулися тільки в Соло, Семаранге, на Північній Суматрі і Ріау.

Соціально - економчний розвиток Білорусії
У радянський період Білорусь перетворилася в одну з провідних індустріально-аграрних республік СРСР. Промисловість розвивалася особливо швидко у післявоєнні роки, коли були збудовані великі підприємства з виробництва тракторів, автомобілів, штучного волокна і радіоапаратури. В цей час у Білорусі був створений потужний агропромисловий комплекс.

Зовнішня політика Білорусії
Розробка концептуальних основ зовнішньої політики Республіки Білорусь явно затяглася. У той час як сусідні країни вже позначили свої зовнішньополітичні переваги, і визначилися у своїх зовнішньополітичних пріоритетах у Мінська дотепер немає докладного документа, де були б авторитетно й розгорнуто викладені зовнішньополітичні устремління країни, дані реалістичні оцінки місця й ролі молодої держави в Європі й світі - з урахуванням тенденцій і перспектив розвитку сучасної системи міжнародних відносин.
Концепція зовнішньої політики Республіки Білорусь розробляється вже не один рік, але усе ще не погоджена. Останній з варіантів, що вийшов з надр Міністерства закордонних справ у червні 1997 року, спрямований в адміністрацію президента, і з тих пір про нього нічого не було чутно. Цей документ, як видно, призначений тільки для внутрішнього користування й не стане відомий широкій громадськості.
Зрозуміло, очікувати від такого роду розробок більше, ніж вони здатні дати, було б неправильно. Але за умови, що концепція опирається на об'єктивний, неупереджений аналіз явищ і процесів, на науково обґрунтовані прогнозні оцінки, вона здатна стати корисним орієнтиром для дипломатії. На жаль, про Концепцію зовнішньої політики Республіки Білорусь у її теперішнім формулюванні цього не скажеш.[4. C.287].
Насамперед у ній не систематизовані й не описані національні інтереси країни в області міжнародних відносин, які, властиво, і повинні визначати зовнішньополітичний курс. Не показана специфіка, самобутності Білорусії як суверенної європейської держави з відмінним зовнішньополітичним профілем. Немає в концепції й стратегічного бачення того, у якому напрямку розвивається система міжнародних відносин у Європі, як Білорусії краще вмонтуватися в нову європейську архітектуру й підключитися до інтеграційних процесів, що набирають силу, на континенті.

Культура Візантії.
Культура. Окремий характер візантійській культурі надавало передусім християнство грецького обряду. Зовнішніми прикметами його були, з одного боку, глибока філософія грецьких отців церкви, з другого — багатство обрядових форм Василій Великий (ум 379 p.), Григорій Богослов (ум бл. 370 p.), Іоанн Зо-лотоуст (ум 407 р.) — це були ті «стовпи» грецької церкви, на чию науку оперлися організація та дух візантійської церкви. Виховані на класичній старовині, перейняті до глибини Христовою наукою, вони простували шляхи новому світові Пишні форми грецького богослужения захоплювали всіх. Посли Володимира Великого, вислані до Царгорода, оповідали князеві: «Прийшли ми до греків, і повели вони нас туди, де служать своєму богові І не знали ми, чи на небі були, чи на землі, бо нема на землі такого виду і такої краси, — не вміємо тобі того описати». Високо розвинулося у Візантії чернецтво, що свої початки принесло з Єгипту. Воно визначалося суворим аскетизмом, і численні монастирі мали величезний вплив на духовний розвиток народу. Замилування у релігійних диспутах давало підхожий грунт до творення релігійних сект і єресей (аріяни, несторіяни, монофізити, іконоборці), що викликали навіть криваві війни.

Іконоборство і занепад Візантії.
Іконоборство і занепад держави. Лад у державі завів цісар Лев III (717—741), засновник Ісаврійської династії, родом з Малої Азії. Він добув собі ім'я як стратег тим, що розбив арабів і визволив Константинополь від їх облоги. Перемога під Акроїнос у 739 р. дала Візантії на довгий час мир. Цісар Лев перевів реорганізацію адміністрації, великі провінції (теми) поділив на менші округи і віддав їх в управу військових ко-мандантів. Ці намісники були залежні прямо від цісаря. Лев зайнявся також соціальними відносинами й урегулював відносини малих , землевласників, на яких спиралося хліборобство. Як усі візантійські цісарі, втручався в церковні справи і викликав довголітню внутрішню боротьбу за почитания ікон. У 726 р. він видав едикт, яким забороняв почитати образи святих. Цей цісарський наказ ішов назустріч орієнтальним ригористам, що пошану ікон уважали за ідолопоклонство. Але проти цісаря повстали численні монастирі, в яких особливо почитали ікони й реліквії святих. Римські папи також осудили виступ цісаря. Але Лев був не-уступливий і безоглядно нищив ікони, як також тих, що їх почитали. Всякі кари, в'язниці, тортури, прогнання, навіть кара смертю — це були засоби, якими цісар добував собі послух. Ту саму політику вели цісарі Константин V (741—775) і Лев IV
(775—780). Ці переслідування покінчила щойно цісарева Ірина (780—802), що на основі постанов Собору в Нікеї 787 р. привернула почитания ікон. За пізніших цісарів (Никифор — 802— 811, Михаїл І — 811—813, Лев V — 813—820, Михаїл П — 820—829, засновник Фрігійської династії, Теофіл — 829—842) раз перемагала партія іконоборців, раз прихильники ікон. Врешті цісарева Феодора, що правила в імені малолітнього сина Михаїла ПІ (842—867), в 843 р. святочно обновила культ ікон.

Серйозним випробуванням змін у міжнародних відносинах стала криза в Перській затоці на початку 90-х років, викликана агресією Іраку проти Кувейту.
Восьмирічна ірано-іракська війна зумовила зростання зовнішнього боргу Іраку (80 млрд. доларів). Війна стимулювала мілітаризацію країни і посилила політичні амбіції президента Іраку Саддама Хусейна, його претензії на лідерство в арабському світі.
2 серпня 1990 р. іракська армія вдерлася в Кувейт, учинивши неспровоковану агресію. Емір та уряд Кувейту перебрались до Саудівської Аравії. Нечисленна армія змогла вчинити лише слабкий опір. Кувейт було окуповано і оголошено дев'ятнадцятою провінцією Іраку.
Дії Іраку були рішуче засуджені Радою Безпеки ООН, яка зажадала негайного виведення іракських військ з Кувейту і ввела широкі економічні санкції щодо Іраку. Усі активи Іраку й Кувейту в іноземних банках було заморожено, блоковано експорт іракської нафти.
Багато держав направили в Саудівську Аравію військові контингенти і озброєння для захисту цієї країни від можливої іракської агресії (операція "Щит пустелі"). Основу могутнього військового угруповання, зосередженого на території Саудівської Аравії, становили збройні сили США, що досягли 500 тис. чол. Військові кораблі США та інших країн патрулювали у водах Перської затоки, Червоному та Середземному морях.

Початок ракетно-ядерного розброення. Трасформація НАТО. Важливою віхою у радянсько-американських відносинах став візит президента СРСР М.С.Горбачова в США у травні - червні 1990 р. та його переговори з президентом США Дж.Бушем. Результатом цих переговорів став пакет угод, протоколів і спільних заяв. Було погоджено основні положення угоди про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО), укладено угоду про ліквідацію 80% хімічної зброї і про відмову від її виробництва, досягнуто домовленості про вдосконалення перевірки на місцях потужностей ядерних вибухів. Таким чином, були усунуті перешкоди, які гальмували ратифікацію двох важливих радянсько-американських договорів, підписаних ще в 1974 і 1976 pp. - про обмеження підземних випробувань ядерної зброї і про підземні ядерні вибухи в мирних цілях. Було укладено важливу угоду, що доповнювала і розширювала угоду 1973 р. про науково-технічне співробітництво в галузі мирного використання атомної енергії.
Після розпаду СРСР учасниками договору С

Важливим наслідком "холодної війни" стало створення воєнно-блокової системи.
У період 1943-1948 pp. в країнах Східної Європи відбувався процес становлення нових політичних режимів під пильним контролем СРСР. З країнами своєї сфери впливу СРСР уклав угоди про дружбу, співробітництво взаємну допомогу. У 1947-1948 pp. ці угоди мали чітку антизахідну спрямованість. Таких двосторонніх угод було укладено 35. Вони утворювали взаємопов'язану систему. У 1948 р. в усіх країнах Східної Європи були встановлені комуністичні режими.
У Західній Європі процес формування воєнно-блокової системи розпочався в березні 1948 p., коли Англія, Франція, Бельгія, Голландія і Люксембург утворили Західний Союз. Йото учасники повинні були надавати військову допомогу один одному на випадок загрози їхнім інтересам. Великобританія намагалась утвердити в новоутвореному союзі своє лідерство. Об'єднане військове командування очолив англійський фельдмаршал Монтгомері.

Спільне історичне минуле, схожість економічних процесів, мовна і культурна близькість стали тим підґрунтям, на якому після Другої світової війни активно розгортались інтеграційні процеси в Латинський Америці.
Першим кроком на цьому шляху стало політичне співробітництво держав Західної півкулі. У вересні 1947 р. 20 країн Америки підписали в Ріо-де-Жанейро Міжамериканський договір про взаємодопомогу. У 1948 р. на IX Міжамериканській конференції у Боготі було створено Організацію Американських Держав (ОАД). Там же було прийнято "Декларацію про збереження і захист демократії в Америці", яка мала антикомуністичну спрямованість. ОАД санкціонувала втручання у внутрішні справи країн, яким загрожувала комуністична небезпека.
Прагнення урядів країн Латинської Америки вирватись з економічної відсталості і стати на шлях стабільного економічного розвитку дало поштовх до економічної інтеграції, яка розвивається на субрегіональному й регіональному рівні. Економічна інтеграція включає в себе засоби по блоковій лібералізації взаємної торгівлі і режиму інвестицій; формування єдиних валютних просторів, координацію і уніфікацію внутрішньої торгівлі; проведення колективної зовнішньоекономічної політики з метою створення на континенті зон вільної торгівлі і її наступної трансформації у спільний ринок.