Вільгсльм І і Бісмарк. «Весна народів» не довела до об'єднання Німеччини в одну державу, а принесла тільки розчарування й нехіть до ширших політичних комбінацій. Знову обновився партикуляризм дрібних князів, що свої місцеві інтереси ставили вище понад потреби всієї нації. З цього стану речей користала Австрія. її авторитет піднявся завдяки перемозі 1849 p., і своїми впливами вона намагалася утримати поділ Німеччини разом з її старим устроєм.
Також Пруссія, що першою почала реалізувати об'єднання і довела до митного союзу північних держав, попала у політичний застій. Король Фрідріх Вільгельм IV, мрійник і фантаст, під кінець життя почав проявляти ознаки умової недуги, і Прусська держава залишилася без проводу. Справа змінилася лише тоді, коли регентом (1858 p.), а далі й королем став його брат Вільгельм І (1861—1888). Він, спочатку віддалений від престолу, віддався військовій кар'єрі і здобув солідне знання військових справ. Вільгельм визначався відвагою й рішучістю і, в протилежність до старшого брата, був людиною практичною, з ясним, твердим поглядом на політичні справи. Як головну мету діяльності Вільгельм І поставив собі об'єднання Німеччини і до цієї мети йшов послідовно, не поспішаючи, але використовуючи для цього всі сприятливі обставини. Він признавав необхідність парламентарного ладу, з яким не міг погодитися Фрідріх Вільгельм, і підтримував зв'язки з громадянськими колами, особливо з Німецьким Національним Союзом, що постав у 1859 р. і злучу-вав у собі всіх прихильників об'єднання. Італійська війна й постання об'єднаної Італії заохотило німецьких патріотів продовжувати їхні давні змагання. В I860 р. Вільгельм зустрівся з Наполеоном III у Баден-Бадені і схиляв могутнього імператора до своїх ідей. Наполеон погоджувався на поширення прусської території до Північного і Балтійського морів, але жадав для себе поступок за те на заході. Пруссія не могла на це погодитися, і переговори ні до чого не привели.

У внутрішній політиці Наполеон III ішов шляхами Наполеона І. Головною основою держави він уважав авторитет влади і свою владу намагався скріпити за допомогою сильної армії та широкою ініціативою у справах, що торкалися добробуту й розвитку громадянства. Так само, • як його стрий*, він був великим будівничим Франції, залюбки проектував і будував нові гостинці, залізниці й мости, регулював ріки, проводир канали. Всюди він протегував розбудову міст, чи то коштом держави, чи самоврядування. Париж перебудовано тоді за новим планом: знесено багато старосвітських вузьких вулиць, а побудовано нові дільниці з новими гігієнічними улаштуваннями. Наполеон розумів значення великого міщанства, сам любив вести інтереси й стежив пильно за економічним розвитком громадянства. В 1855 р. у Парижі відбулася виставка промисловості й мистецтва, що привабила до Франції багато чужоземних гостей і немало причинилася до піднесення господарства. За прикладом Англії заведено систему вільної торгівлі і скасовано докучливі мита. Дуже широко розвинувся кредит, а біржа, банки й акційні товариства досяг-ли небувалої сили та значення. Але навчений досвідом орлеанської династії, Наполеон III не давав міщанству необмеженої влади, а дбав про суспільну рівновагу. Великі публічні підприємства давали працю народним масам, проведено деякі реформи у робітничому законодавстві, а в конечній потребі держава виступала з гуманітарною ініціативою. Так, наприк лад, у 1853 р. під час дорожнечі відкрито т. зв. пекарські каси що продавали дешевий хліб.

В Італії революційний рух розпочався відразу після Віденського конгресу. Повернення абсолютистських династій, що спиралися на Австрії і підлягали впливам Меттерніха, поширило загальне невдоволення, і таємна організація карбонаріїв здобувала все більше прихильників; Коли у Франції прийшло до Липневої революції 1830 р., в Італії також піднялися ліберальні змагання, і в різних державах прийшло до розрухів та революцій. У Модені повстанці опанували столицю і прогнали свого володаря; в папській Романії проголошено демократичну республіку.

Лютнева революція зворушила всі європейські держави. В найбільшій мірі її вплив сягнув до сусідньої Німеччини. Віденський конгрес об'єднав німецькі держави у Німецький Союз під проводом Австрії. У союзі формально існувала рівність усіх членів, але в дійсності малі держави мусили піддатися кермі двох найсильніших — Австрії і Пруссії. Спершу більше значення мала Австрія завдяки дипломатичній майстерності Меттерніха, що задавав Сатира на німецьку цензуру тон усій Німеччині. Але згодом Австрія, мало вже зв'язана з німецькими відносинами, почала втрачати свій вплив, а її місце зайняла Пруссія.
Прусси змагали передусім до господарського об'єднання своїх провінцій і тих державок, що в їх посілостях творили острівці. Вже в 1819 р. прусський уряд здійснив спробу утворити митний союз у Північній Німеччині. Але малі держави відносилися до цього плану недовірливо, боячись втратити свій суверенітет. Лише в 1828 р. вдалося укласти такий союз із князівством Гессен-Дармштадт. Як конкурещйні об'єднання, зорганізувалися в тому ж часі у Південній Німеччині Бавар-сько-Вюртемберзький союз, а в Центральній — союз дрібних держав під проводом Саксонії. Але прусси своєю гнучкою політикою зуміли приєднати до себе Баварію і Вюртемберг, зв'язалися з ними торговельними умовами і тим так зашаху-вали центрально-німецьке об'єднання, що воно розвалилося і поодинокі держави поєдналися с пруссами. Таким чином, у 1833 р. постав німецький митний союз з 18 членами.

Початки соціалізму. Водночас із зростом промисловості і добробуту міщанства відбувся занепад робітничої верстви, що потрапляла у все більшу нужду, не маючи ніяких політичних прав, щоб стати на свій захист. Міщанська монархія Людовіка Філіппа не проявляла бажання розв'язати цю справу, а тільки поліційними засобами стримувала невдоволення мас. Дослідженням соціальних справ у Франції, так само як і в Англії, займалися тільки різні вчені-теоретики, а ще більше гуманітарні фантасти, що придумували способи, як би стримати занепад «четвертого стану». У першій половині XIX ст. постає т. зв. утопічний соціалізм — теорія, що подавала різні способи полагодження суспільних питань, але здебільшого нереальні і неможливі для здійснення у практичному житті.

Коли Наполеон уперше зрікся влади, міністр закордонних справ Талейран зорганізував тимчасовий уряд, що запросив на престол Людовіка XVIII (1814—1824), брата Людовіка XVI. Це був володар доброї волі, але хиткий і малоенергійний, так що легко давав впливати на себе різним дорадникам. Під його рукою за владу вели боротьбу з одного боку крайні монархісти, що намагалися повернути давній абсолютизм, з другого — ліберали, які бажали утримати конституційні свободи. Окрім них проявляли себе також бонапартисти, що не могли забути світлих часів імператорства, та якобінці, які потайно організувалися до нової революції. Лю-довік XVIII від початку зазначував свої монархічні права «з божої ласки» — скасував триколірний революційний прапор іповернув давню білу барвуБурбонів.

спанія, знищена наполеонівською окупацією, не скоро прийшла до внутрішнього ладу й спокою. В 1814 р. вернувся із заслання король Фердійанд VII (1814—1833) і відразу почав ліквідувати все те, що завела тут наполеонівська влада. Він скасував ліберальну конституцію 1812 p., наказав ув'язнити кількох міністрів і багатьох депутатів, повернув давню інквізицію та монастирі, запросив до Іспанії орден єзуїтів, що саме тоді був обновлений папою, та реституював ** права духовенства й шляхти Всіх урядовців й офіцерів, що служили королеві Йосифові, звільнив зі служби і прогнав із столиці. Сконфісковані церковні маєтності король
Від лат. denuntio — повідомляю (тут — доносити). Відновлення у попередньому правовому становищі. Повернув церкві, а тих, що їх купували, покарав грошовими штрафами. В'язниці були переповнені давніми революціонерами, або тими, що їх влада підозрівала в небезпечних замислах. Короля оточувала камарилья із визначних панів, духовних і дворян, що заохочували його до чимраз дальших виступів проти лібералів.

Перемога ворогів Наполеона спричинила занепад революційних ідей, на які він спирався. Революцію проголошено хибним напрямом, на який людство дало себе звести, шляхом, що привів до нещасть і занепаду Європи. Почалася реакція, повернення до передреволюційного ладу і давніх способів організації. За найкращу форму державного життя проголошено абсолютну монархію. Володар-батько, що добряче панує над слухняними підданими-дітьми — це був ідеал, до якого.стали повертатися прихильники абсолютизму. Вони намагалися за всяку ціну відновити авторитет влади. Якщо народ не хоче коритися володареві добровільно, то треба примушувати його до того иай-гострішими засобами. Монархія першої половини XIX ст. добула собі назву поліційної, бо свою силу опирала на добре зорганізованій поліції і жандармерії. Забулися давні кличі світлого абсолютизму, що ставив собі за обов'язок освічувати підданих. Тепер влада дбала тільки про те, щоб утримати свою силу. До цієї праці абсолютизм намагався притягнути також церкву, що зазнала великих втрат під час революції і поборювала революційні гасла. Багато надій покладалося на орден єзуїтів, що його обновив папа Пій VII у 1814 р. Разом почали тепер лучити «престол і вівтар».

Конгрес для впорядкування справ Європи зібрався у вересні 1814 р. До Відня з'їхалися всі володарі і найвизначніші представники всіх держав. Австрію ре-, презентував Меттерніх, людина талановита й енергійна, що в недовгому часі став диктатором усієї Європи, і не менш талановитий його співробітник Генц; представниками Росії були Нессельроде, Штакельберг й українець Розумовський; Великої Британії — Касльрі і Веллінгтон; Пруссії — Гарденберг і Гумбольдт; Церковної держави — кардинал Консальві. В імені Людовіка XVIII приїхав Шарль Талейран, колишній єпископ, вільнодумний член Народних Зборів, міністр закордонних справ Наполеона, що один із перших перейшов на службу Бурбонів, —г дуже зручний і хитрий дипломат. Провід конгресу спочатку був у руках чотирьох переможців Наполеона — Англії, Росії, Австрії і Пруссії, але Талейран своєю зручністю зумів добути належне місце також для Франції й Іспанії. Між великодержавами приходило .до непорозумінь і спорів у різних справах, так що мало не прийшло до розбиття конгресу. Був момент, коли вже Австрія, Франція й Англія зав'язали союз проти Росії і Пруссії, але вістка про появу Наполеона у Франції присилувала держави до порозуміння. Наради відстрочено, а після остаточної перемоги над Наполеоном переговори йшли далі без перешкод. Зібране у Відні аристократичне товариство святкувало мир безнастанними забавами. День у день відбувалися бали, маскаради, живі образи, фейерверки, каруселі, перегони, лови,' перегляди військ. Врешті, у червні 1815 р., конгрес покінчив свої засідання і проголосив остаточні рішення.

Коли французи на початку 1799 р. зайняли Неаполь, давні вороги Франції почали знову єднатися проти неї. Постала друга коаліція, до якої входила Англія, Австрія і Росія. В Англії провід мав міністр Вільям Піт (молодший син лорда Четема), котрий уважав за найважливішу мету англійської політики знищити Францію. Навіть коли впала перша коаліція, Англія не припинила війни, а спроби Директорії викликати повстання в Ірландії ще більше розпалили ненависть англійців до французів. Англія не жаліла грошей, щоб втягнути у війну інші держави. Австрія змагала до того, щоб відновити свої впливи в Італії. Російський цар Павло (1796-—1801) приступив до коаліції з особистих причин: почувався ображений тим, що Наполеон зайняв Мальту й нарушив права іоанітів, у яких великим магістром був Павло.